Розділ 62. Одкровення для шаленої

Здається, Леон у гніві! Хтось зараз отримає по нахабній рудій мармизі! Ха-ха…

Чому? Я його захищала!

Ну звісно захищала! Ха-ха… Он з-під дверей рожеві слини течуть… Уже весь палац залили. Кому ти брехати намагаєшся? Хто в наречені набивався?

Я не набивалася. Старий сам спитав. І взагалі! Ти сказала кивати!

Я? А я тут до чого?

До того! Що ти це теж я і нема чого в кущах ховатися.

— Ну що?

Рангар ледве стримував посмішку, зустрічаючи Леона й Елі в коридорі. Капітан вовком зиркнув на заступника і мовчки пройшов повз, буквально тягнучи за собою дівчисько.

— Король хороший.

Дівчисько не стрималося і показало Рангару язика.

Король хороший? Звідки така симпатія до нашого старого? Інтригує! А командир похмуріший за хмару, хоча ні, скоріше в ступорі. Король що, його реально вирішив одружити з цією Малявкою? Що ж там таке сталося?

— Не дуйся… Я не винувата, що він тебе лаяв. Я ж тебе захищала!

Дівчисько буквально повисло на здоровій руці воїна і заскиглило.

Захищала вона мене, а тепер ще на весь палац соромить! Чим я завинив перед долею? Ще й старий зі своїм гумором.

Леон мовчки йшов далі з таким виглядом, що придворні, ледь його завидівши, ховалися в бічних переходах.

— Не дуйся, я буду слухняною…

Дурепо! Він тебе точно приб'є! Ти що, не розумієш, це не ліс, а палац.

Я нічого не зробила чому він дується?

Ти висиш на руці першого меча країни в палаці і скиглиш. Ти вважаєш це нормальним?

Він швидко йде! Я загублюся.

Дурепо! Я не казала його відпускати! Я сказала, перестань скиглити і його дратувати!

Здається, цій маленькій Малявці й справді вдалося зачарувати командира. Дівчисько взагалі шалене, навіть не усвідомлює, де воно і що коїть, а він навіть не шикне на нього.

Треба буде хлопцям розповісти. Втім, варта і так усе бачить, не дарма ж тут стоїть.

Гвардійці, що стояли на постах, чітко віддавали Леону військовий салют, але приховати посмішки вдавалося не всім.

А де коні? Ми ж їх біля входу залишили і куди ми йдемо?

Спитай. Може, до місця страти?.. Зараз приведе і приб'є. Ха-ха.

Дурепко тобі аби сміятися.

— Леоне. А куди ми йдемо?

Елі дрібно тупотіла поряд з воїном, міцно трималася за його рукав і водночас намагалася зазирнути йому в очі.

— До казарм.

Голос Леона виявився рівним. Елі закотила очі й озирнулася на Рангара. Заступник ішов позаду і відверто посміхався.

Він не злиться? А навіщо ми йдемо до казарм?

Віддасть тебе гвардійцям на перевиховання. Ха-ха.

Дурепко! Хіба в казармах виховують?

— Ти хочеш мене віддати гвардійцям на перевиховання?

Вона зовсім голову втратила? Що за дурне питання? Я що, давав привід так про мене думати?

За їхніми спинами пролунав смішок.

Леон запнувся і зупинився. Приклав руку до лоба дівчиська. Потім повернувся до Рангара.

— Нічим зайнятися?

Заступник сховав посмішку.

— Піду перевірю, як там хлопці…

— Я щось не те сказала? Навіщо ти торкаєшся мого лоба?

У коридорі знову пролунав смішок, а Рангар прискорив крок.

— Перевірив, думав, у тебе жар, але, здається, ти просто…

Леон не договорив і пішов далі.

— Що просто?

— Не важливо.

Леон зупинився перед дверима. Дівчисько подивилося з аркади вниз, де вправлялися гвардійці.

— Хіба казарми не внизу?

— Внизу теж. Уся ця будівля — казарми гвардії.

Леон дістав ключ і відімкнув двері.

— Заходь.

Воїн розчахнув двері і пропустив дівчисько вперед.

— Це теж казарми?

Ні, дурепко, це дім Леона.

— Ні, це мій дім.

Яка світла кімната! І ще троє дверей.

І роботи непочатий край!

Ти про що?

Ти що не бачиш? Це ж порожня холодна печера!

Чому?

Сама подивись, шафа, скриня, стіл і один стілець. Дивитися нема на що. Барліг суворого Леона. Хех.

Ти хочеш сказати він тут сам живе?

А сама не бачиш? Де тут є місце для жінки чи навіть кошеняти?

Я маленька! Багато місця не займу!

Дурепо! Я не про те кажу!

А про що?

Ти що, ще не зрозуміла? Тут немає господині!

Чому? Тут чисто прибрано.

Зовсім дурна! Чистоту будь-яка людина навести може. Сама знаєш, який Леон. Ні хвилини без діла не сидить. Але тут немає затишку! У того ведмедя в печері, напевно, було затишніше. Щоправда, ми не бачили, але думаю, що права.

Ти хочеш сказати він не одружений?!

Дурепо, не хочу! А саме це і кажу! Тут усе наше!

Наше?

Та не наше, а НАШЕ! Тут роботи незміряно.

Т… Ти… Кажеш правду?

Дурепо! Сама не бачиш? Увімкни голову!

Дівчисько завмерло посеред кімнати, намагаючись усвідомити правду. Його погляд блукав по кімнаті, наповнюючись іскрами щастя. Воно саме ще не усвідомлювало, що світиться!

Що з цією шаленою? Завмерла і посміхається, як несамовита. Що її тут так тішить? Ніколи казарм не бачила? Знову задумала якусь дурницю? Чи просто в ступорі? Не схоже, що їй погано. Але виглядає явно ненормальною. Очі горять, посміхається, як дурепко. Добре хоч слини не течуть. Шалена!

Леон спостерігав за дівчиськом, що світилося, схиливши голову набік. Його погляд сповнювало явне нерозуміння і подив.

— А що там?

Елі нарешті виринула зі ступору і вказала на решту трьох дверей.

— Купальня, спальня і кухня. Приведи себе до ладу, нам ще треба в одне місце сходити.

Леон відчинив шафу, подивився на речі, зачинив дверцята, потім відкрив скриню, спробував щось у ній перекласти, похитав головою і закрив скриню.