Розділ 61. Захисниця

Чому вони всі на нас дивляться?

Не на нас, а на Леона.

Вони що його ніколи не бачили? Дивляться з таким подивом…

Не знаю, потім спитаємо.

Дівчисько намагалося сховатися за воїнами, але цікаві погляди придворних і слуг усе одно сягали її.

— Леоне. Чому ми йдемо цими нескінченними коридорами? Хіба ми не мали йти до великої зали? І чому всі на нас дивляться?

Елі вперше заговорила у палаці. Рангар позаду дівчиська посміхнувся, а Леон, не звертаючи уваги на вельмож, продовжив шлях, тягнучи за собою дівчисько.

— Нехай дивляться, тобі яке діло до них?

— Вони всі такі вбрані, а ми одягнені просто.

— Знайшла через що перейматися…

З-за рогу вийшли кілька вельмож і мало не наштовхнулися на маленький загін. Леон, не збавляючи кроку, коротко гаркнув.

— Дорогу!

Вельможі відсахнулися вбік, розпластавшись по стінах.

У них немає зброї а ми озброєні!

Тільки помітила?

Так поки ми йшли я бачила зі зброєю тільки гвардійців.

Отож-бо. Тепер розумієш, кому довіряє король?

А як же я? Я ж тут чужа!

Дивлячись для кого… Бачила, як Леон прогнав цих павичів?

Так! Вони мало не попадали на коліна. Невже Леон настільки високо стоїть?

Не знаю. Але ці павичі його точно бояться. Може, тому й витріщаються на нас.

— Рукав відірвеш. Не спи.

Леон суворо глянув на дівчисько, але голос виявився несподівано м'яким.

— Я не сплю. Я думаю.

За їхніми спинами почувся смішок Рангара, але Леон його проігнорував. Дівчисько ледве встигало за Леоном. З боку могло здатися, що якщо вона відпустить руку воїна, то просто впаде.

Думає вона! Висить на руці командира і ще встигає думати? Кумедна ця Елі. Не зрозумієш, спить на ходу чи щось задумала. Втім, скоріше в хмарах витає…

— І про що ж думає, пані велика відьма?

Рангар не зміг стримати цікавості й бажання підначити дівчисько.

— Чому ні в кого зброї немає і чому всі вас бояться? Це ж палац короля.

Яке кмітливе дівчисько, і підмітило правильно.

— Ти сама й відповіла на своє запитання.

Рангар усміхнувся і поплескав по руків'ю меча.

— Але в мене теж є зброя. Правда, я не взяла арбалет.

Дівчисько задерло куртку і похвалилося перед заступником перев'яззю з кинджалами.

— Отже, доведеться тебе заарештувати.

Рангар ще ширше розплився в усмішці.

Він сміється з мене? Який вередливий! Не може просто відповісти? Ці гвардійці всі як Леон вередливі!

Не вередливі, а доброзичливі, хіба не бачиш?

— Не слухай його. Ти зі мною. Не думай про дурниці. Арбалет їй у палаці потрібен. Тут немає храмовників.

Леон суворо глянув на дівчисько, а потім озирнувся на заступника.

— А ти… Дорослий мужик. Побачив дитину і давай насміхатися. Бачила б тебе твоя донька.

— Так моя донька, її ровесниця, ось мені й смішно. До речі, я вас потім познайомлю.

Рангар пропустив повз вуха доган командира і підморгнув Елі. Леон похитав головою, кивнув у відповідь двом гвардійцям, що стояли біля дверей, і увійшов до кімнати.

— Ваша величносте.

Леон схилив коліно і потягнув Елі.

— Підводься і не мучай дитину.

Король глянув на тих, хто увійшов, і посміхнувся.

Елі не встигла зрозуміти, що відбувається, але про всяк випадок вклонилася.

— Сідайте.

Король теж у формі гвардійців?.. Він їхній головний начальник?

Само собою. Дурепко! Він же головний у країні.

А де Рангар? Він не увійшов?

— Сідайте.

Король вказав на диван навпроти столу.

— Як накажете, ваша величносте.

Леон підійшов до дивана і сів. Елі, вчепившись у руку воїна, плюхнулася поруч.

Король глянув на дівчисько пронизливим поглядом.

Мамочко! Він такий страшний! Ще страшніший ніж Леон коли я його вперше побачила. Погляд такий аж до кісток пробирає.

Все! Зараз усі наші таємниці розкриє і пиши пропало…

Дурепо! Які таємниці!

Відьомські! Ха-ха.

Тобі аби посміятися!

— Дівчинко, можеш його відпустити. Леон не втече.

Леон з непроникним обличчям потягнув руку, а дівчисько залилося рум'янцем і прибрало долоню з його рукава.

І через це руде диво стільки метушні. Орден на вухах, півкраїни чутками гуде, а вона вчепилася в рукав і червоніє. Треба ж було знайти таку відьму. Пора в Ордені лад навести.

— Ну розповідай, навіщо мого капітана зачарувала?

Король продовжив розглядати дівчисько, але в його очах спалахнули пустотливі іскри.

Що мені йому сказати? Я ж не вмію чаклувати. І взагалі що означає навіщо? Я ж не спеціально!

Що не спеціально?

Чого вони всі пристають з цією відьмою і чаклунством?

— Ваша величносте, яка з неї відьма?..

Він мене захищає перед королем!

Вічно король зі своїми підначками. Старий, мудрий, а веселиться як дитина.

— Найстрашніше її чаклунство — це крикнути «Бум». І то не завжди спрацьовує.

Леон підняв спокійний погляд на короля. На обличчі воїна не здригнувся жоден мускул. Втім, король на нього й не дивився, він знав Леона не один десяток років.

— Отже, Орден не брехав у своїх оголошеннях про ваш розшук?

Король посміхнувся і перевів погляд на Леона.

Уф! Я думала він з мене душу витягне і почне трясти!!!

Так, погляд у короля сильний!

— Ваша величносте. Брехав, звісно. Яка з неї відьма?..

Он як захищає, а сам ще навіть не зрозумів, що притяг до столиці собі наречену. Яким був бовдуром, таким і залишився. А ще каже, не зачарувала. От тільки що він у ній знайшов, крім невинності дитини. Таких у столиці хоч греблю гати, тільки свисни, і в чергу вишикуються, вибирай досхочу.