Розділ 60. Велике заклинання.

Сотня королівських гвардійців, немов два сталеві потоки, потекла вулицею Арвея. Між цими мовчазними, але грізними потоками опинилися Леон, Елі та Рангар.

— Розповідай.

Леон промовив слово недбало, ніби питав про ціну на овес. Елі нашорошила вуха і подивилася на Рангара.

Про що він питає? Він зовсім не звертає уваги на людей? Чому вони махають і кидають гвардійцям квіти? Особливо жінки! У Равелі так не ставляться до храмовників. Їх усі бояться.

Не знаю, потім у Леона спитаєш.

Леон на них не дивиться!

Кілька квіток влучили в дівчисько і змусили її здригнутися.

А ти хотіла, щоб він на кожну кидався з обіймашками?

Ні звісно! Просто мені цікаво чому жителі їх не бояться а навпаки вітають як героїв?

Напевно, заслужили…

— Його величність через таємну канцелярію попередив мене, що ви скоро будете біля столиці. Я виставив наших людей на всіх воротах і стінах. Хоча був упевнений, що ви приїдете саме з південного сходу до східних воріт.

Вони нас вже чекали? Тоді чому не зустріли раніше?

Та ти слухай! Куди поспішаєш?

Дівчисько, як їй здавалося, непомітно наблизилося і перетворилося на одне велике цікаве вухо.

— Логічно, ми ж з Ардена їхали.

Цікава Варвара. Ну хоч не дметься і не примхує. Зараз тільки цього не вистачало…

Леон подивився на Елі, але нічого не сказав.

Хм. Бачить, що дівчисько підслуховує, але не проганяє. Цікаво… Треба голосніше говорити, а то мала шию скрутить або з кобили впаде.

Заступник теж помітив рух дівчиська і почав говорити голосніше.

— Король попередив, що Орден за вами полює, але наказав втручатися лише в крайньому випадку. Сам знаєш, який він.

— Так. Завжди бачить наскрізь і на п'ять кроків вперед.

Леон нагородив дівчисько суворим, але не злим поглядом.

— Сядь нормально. Не крутись. Впадеш.

— Не впаду.

Буркнула Елі, але виконала вказівку Леона.

Вже й послухати не можна! Розкомандувався.

Дурепко! Він за тебе переживає, а заступник навіть говорити став голосніше, щоб ти шию не скрутила і чула.

Все одно…

— Ось і вийшло, що ми стали свідками вашої вистави.

Рангар посміхнувся у вуса.

До жаху цікаво, що дівчисько збиралося зробити, коли руки підняло.

— Так, яка вистава?.. Ці ідіоти самі себе залякали.

Леон посміхнувся і подивився на Елі.

— Розкажи, пані велика відьмо, яким чаклунством хотіла вразити храмовників? Навіть мені страшно стало…

Дівчисько спалахнуло, натягнуло капелюха майже на носа і щось пробурчало.

Він знущається! Я не відьма! Яке ще чаклунство? Ще розповідає що сам злякався. Брехунець!

Він не знущається, а підколює, тому що вважає тебе рівною. Он навіть Рангар посміхається.

І що мені робити?

Просто підіграй йому і разом посмієтеся.

Впевнена?

Я точно посміюся.

— Ну я ж бачила, як вони злякалися. От і вирішила їх налякати ще більше. Я ж не відьма! Чаклувати не вмію. Ось і хотіла голосно крикнути «Бум!» Але не встигла.

Дівчисько підкріпило свою розповідь дією, і вулицю столиці накрив регіт сотні гвардійців. Перехожі нерозуміюче дивилися на суворих воїнів зі здивуванням в очах. Адже вони не знали, що причиною вибуху емоцій у суворих воїнів став короткий показ «руйнівного заклинання юної відьми».

Бачиш, нічого страшного не сталося. Всім весело! Такі самі люди, як і ми.

Відсміявшись, Леон повернув попередній суворий лик, а Рангар зробив жест, і гвардійці замовкли.

От шалена! Треба ж було таке придумати, БУМ! Вона й справді хотіла налякати храмовників цим бумом?..

— Бачиш, Рангаре, ви вчасно встигли. А то зараз би й Арвей стояв у руїнах.

Командир точно змінився. Давно не бачив, щоб він так відкрито реготав після смерті сестри. Дівчисько явно йому до душі. Ой, боюся, скоро весілля будемо святкувати.

— Та вже уявляю, як би храмовники відреагували на таке заклинання. Не знав, командире, що ти любиш повеселитися.

Рангар озирнувся, змушуючи гвардійців стримати притамовані смішки.

— А що робити? Я ж зачарований захисник відьми. Доводиться відповідати. Не читав хіба зведення від Ордену? По всій країні храмовників рознесли.

Ця шалена малявка на мене так впливає? Чого я розпинаюся про наші пригоди? Та й гаразд. Найважче позаду, можна розслабитися.

Леон подивився на збентежене дівчисько, впіймав її захоплено-здивований погляд і підморгнув.

Жодного разу його таким не бачила. Він зовсім інший. Приїхали в столицю і його ніби підмінили.

Тобі не подобається, який він?

Подобається. Мені подобається коли він сміється і посміхається. А ще він мені підморгнув. Це точно Леон?

Точно-точно він. І Чорний демон на місці.

Армак покосився на дівчисько, ніби прочитав її думки, насмішкувато пирхнув і продовжив шлях. Дівчисько у відповідь скорчило гримасу коню і поспішило відвернутися.

Та вона зовсім дитина! Он з конем командира суперничає. Що ж їй довелося пережити?

— Командире. У зведеннях багато чого писали. От ми й сперечалися, що правда, а що напридумували.

Треба скористатися нагодою дізнатися з перших вуст, поки їдемо і поки в нього є настрій.

— Щось правда, а щось, може, і напридумували. Сам знаєш, як люди люблять прикрашати і додумувати.

Як здалеку заходить. Не те що дехто, розкажи та розкажи.

— Це так. Але все ж. Що сталося з найманцями? Та й про осередок Скверни теж багато чого балакають.

Не встиг Рангар поставити запитання, як гвардійці нашорошили вуха. При цьому воїни продовжували ховати емоції за суворими масками.