Розділ 58. Обмін руками

Храмовники були на заставі, отже, Руфо написав до столиці. Орден вирішив не ризикувати і перехопити нас на підступах. Це розумніше, ніж ганятися по всій країні.

— Леоне. Чому ми знову їдемо в ліс? Вартові ж нас пропустили…

— Тому що на дорозі ми зустрінемо загони храмовників, а битися мені зараз не з руки.

— Так, битися не можна, ти поранений. Зате на мосту був такий весь із себе герой. Ви що, не зрозуміли наказ, солдате? І Армак такий копитом бум-бум. А я роздулася від гордості, як та жаба. А вони на мене навіть не дивилися.

Дівчисько несамовито жестикулювало, зображуючи Леона, себе й Армака.

— А Руда — боягузка. Вухами метляє і відступає. Ніби їй вуха допоможуть.

Дівчисько поплескало гніду кобилу по шиї.

— Бери приклад з чорного демона. Справжній бойовий кінь, не те що ти.

Та вона й справді шалена, що це за балаган? Цілу виставу розіграла, і незрозуміло, чи то знущається, чи то її розпирає від гордості…

— Можеш трохи тихіше? Ми взагалі-то від погоні ховаємось.

— Ой.

Дівчисько блиснуло смарагдовими очима і прикрило долонькою рота.

Ну ти й дурна! Тобі кажуть, храмовники навколо, а ти розкричалася на весь ліс. І взагалі, було б чим хвалитися, не ти ж налякала вартових.

Леоне. Але ж я за нього раділа.

Дістанетеся до столиці і радітимеш. Не розумієш, наскільки все серйозно?

Ліс був досить рідкий, і дівчисько цим скористалося.

— Леоне. А покажи значок.

От непосидюча. Їй би пригод. Геть страх втратила. Взагалі не думає про ворогів…

— Та там нема на що дивитися.

— Ну покажи… Мені ж цікаво.

Дівчисько об'їжджало дерева, але за найменшої нагоди буквально липло до воїна з проханням показати значок.

І ж тепер не відчепиться. Що за демон у спідниці…

— Відчепись, шалена, здався тобі мій знак.

— Ну покажи, що тобі шкода?

Дурепо! Не лізь до нього. Він думає, як до столиці дістатися, а ти тут зі своїми хотілками.

Ну і що йому шкода чи що?

— Не шкода. Військова таємниця.

— Я нікому не розповім. Чесне гвардійське слово.

Дівчисько приклало правий кулачок до серця, наслідуючи Леона, і роздулося від важності.

— Теж мені гвардієць знайшовся…

Що з нею робити? Не доберу розуму. Сам же сказав не перейматися погонею, от тепер і пожинаю плоди…

Воїн не витримав і поліз за пазуху. Дістав іменний знак і простягнув дівчиську.

— Одна умова.

— Яка?

— Подивишся і заспокоїшся, поки в Арвей не приїдемо.

— Добре.

Дівчисько засяяло від щастя і вихопило знак із долоні воїна.

— Струнко!

Елі витягнула знак перед собою.

— Я наказую вам захищати короля!

Навіжена! Їй справді дев'ятнадцять?

— Ти подивитися просила чи ліс вишикувати?

— Все, все.

Дівчисько взялося розглядати знак.

— А що на ньому написано? Я ж не вмію читати.

Тримайте мене семеро! Вона заспокоїться чи… Ні, не заспокоїться…

— Капітан королівської гвардії Леон Терцо. Там написано.

Леон простягнув руку.

— Пробач.

Дівчисько повернуло жетон і затихло.

Капітан королівської гвардії Леон Терцо… Мабуть не в усіх такий є…

Капітан — точно не простий гвардієць. Хоча ми не знаємо їхнього звання.

Я знову повелася неправильно…

Хто б сумнівався…

— Тобі нема за що вибачатися.

Знову чорніша за хмару. Чим їй знак не догодив? Ще й вибачається. Взагалі не розумію її: то радіє, як дитина, то у похорон грає…

— Ти важлива людина, а я поводжуся як дурепа.

— Швидше, як дитина… Хіба це погано бути щасливою?

— Не знаю. Я не була щасливою раніше…

Чому на душі кішки шкребуть?..

— А тепер?

— А тепер?.. Тепер скоро Арвей, і я не знаю, що буде далі…

Дівчисько відвернулося і крадькома витерло зрадливу сльозу.

— Хіба погано приїхати до столиці країни, побувати в палаці короля?

Як мені йому сказати що мені потрібно. А якщо його в столиці дружина чекає або дівчина. А тут я зі своїми бажаннями.

Дурепо ти. Сама собі створюєш проблеми всесвітнього масштабу. Просто дочекайся столиці і все дізнаєшся, навіщо зараз себе мучити?

Мабуть ти права…

— Мабуть, ні, але мені це не потрібно.

Дівчисько взялося поправляти капелюха, намагаючись сховати під крисами заплакане обличчя.

— А що тобі потрібно? Бігати по лісу з моїм значком і шикувати дерева?

— Не знаю, але ж це було весело… Мабуть…

— Ну командир із тебе так собі. Голос слабенький, зросту теж не вистачає. У гвардію точно не візьмуть.

— Дурню. Я не хочу в гвардію.

На обличчі дівчиська промайнула усмішка.

— Зрозуміло, не хочеш. Потім доведеться дітей рятувати і тягати їх лісами до столиці, а вони тобі дорогою ще два відра крові вип'ють.

— Я не дитина і кров не п'ю.

— Це тобі так здається.

Леон посміхнувся і скерував коня до просвіту між дерев.

От чому він такий? Мені погано і він мене заспокоює а потім…

А що потім? Говорить правду?

Але я не дитина і не п'ю його кров!

Це тобі так здається…

Ти з ним заодно!

Звісно! Він же мені подобається.

Мені теж!

Тоді навіщо п'єш його кров?

Не п'ю!

Ага-ага…

— Леоне. Якщо ми вийдемо з лісу, нас одразу побачать.

Увімкнула голову. Добре.

— Ні. Одразу не побачать.

— Чому?

Дівчисько вже забуло про образи і увімкнуло режим чомучки.

— Згадай погоню після Брени. І хмаринку пилу.

Він каже про те коли за нами гналися найманці?