Розділ 56. Мені страшно

Четвертий день ми їдемо і тільки зараз він про це сказав! Він злий!

Звісно злий. Як же так? Ти не спитала, а він сам не запросив.

Ти на його боці.

Звісно. Як думаєш, він знає, про що ти зараз думаєш?

Думає що я знову вередую.

Саме так! Тому що він не вміє читати твої думки.

Але він же знає що мені подобається спати біля нього. А ми спимо на заїжджих дворах а там два ліжка.

І що? А якби було три ліжка, ти б спала на двох по черзі, щоб не пустували?

Ні.

Але він тобі й сказав.

Ні. Він сказав я тобі що забороняв?..

А це не одне й те саме?

Ти сама придумала проблему, а тепер дмешся на нього.

Я не дмуся. Просто я могла три ночі спати поруч а я як дурепа…

Сама винувата.

Коні кроком йшли по дорозі, Елі на Рудій позаду Леона на Армаку. Дівчисько після розмови не наважувалося наздогнати воїна і заговорити.

Диявол! Хто міг подумати, що з комфортної дороги можна зробити таку проблему вселенського масштабу, та ще й нагнітати так довго. Спала вона на сусідньому ліжку… Ніби я їй забороняв спати поруч. Тепер дметься, їде похмуріша за хмару. Сама собі напридумувала проблем…

Може, я теж звик, що під боком цей теплий клубок сопе… То що тепер, кликати її? Що взагалі відбувається? Навіщо я про це взагалі думаю? Сьогодні вже в столиці будемо, там розберемося. Та тільки як розбиратися? Куди її прилаштувати? Не в казарму ж… Про що я взагалі думав, коли тягнув це диво до столиці? Гаразд. У мене поживе, а там придумаю щось.

— Довго ще дмитися збираєшся?

— Я не дмуся. Я шкодую.

Дурне дівчисько. Кого вона там шкодує, себе чи що?

— Себе чи мене?

Він знову знущається!

Та в якому місці?

Не знаю. Мені страшно!

Дурепко, знову створюєш проблему з нічого. Він тебе жодного разу не образив, нічого поганого не зробив, а ти всю дорогу з нього лиходія робиш, не соромно?

Не роблю. Мені страшно! Я не хочу щоб він мене кидав.

Хіба він тобі казав, що кине?

Ні. Все одно страшно.

— Тебе теж. Ти поранений.

— Щодо мене зрозуміло. А себе чому шкодуєш?

— Тому що я дурепа.

Дівчисько відвернулося, не бажаючи дивитися на воїна, що вишкірявся.

— Таки дурепа-дурепа чи просто дурепа?

Бачиш він і зараз знущається.

Та ні, він, напевно, уточнює, ти дура чи дура-дура.

Зраднице ти на його боці.

Звісно, а ще я мрію бути бездомною в столиці і не бути поруч із чоловіком, без якого ти жити не можеш.

Можу.

Ні, не можеш, але при цьому сама його відштовхуєш.

Ну тоді поїхали. Він же нас не тримає…

Ти дурепо!

Так-так…

— Не знаю. Ще не вирішила.

І як її зрозуміти?..

— Гаразд, досить дурницями займатися. Скоро до річки вийдемо, пообідаємо і до мосту.

Бачиш, дурепко, він твої викрутаси дурістю вважає.

Але це не дурниці а раптом я більше ніколи…

— Це не дурниці, — схлипнула Елі і знову відвернулася.

— І чому ж це не дурниці?

Як він не розуміє?

Скажи, і він зрозуміє.

А якщо не зрозуміє?

Не дізнаєшся, поки не скажеш.

— Тому що мені нікуди йти. Я нікого не знаю і не хочу…

Ну так синдром покинутого кошеняти. Дому немає, сім'ї немає. Чого вона не хоче?

— Ну мене ти знаєш. Йдеш зі мною, а щодо не хочу. Хіба я тебе змушував щось робити, чого ти не хочеш?

— Ні.

— Ну от і не займайся дурницями. Витри соплі і сльози. Нам ще сьогодні на аудієнцію до короля. Біля річки, щоб умилася.

Бачиш, він навіть не розуміє, про що ти говориш. Він навіть не думає тебе кидати, а ти розвела тут море соплів, дурепко.

Нічого не розвела і до короля не піду. Мені страшно!

Ти що, зовсім дурепка? Леон тебе до короля хоче відвести. ДО КОРОЛЯ! ДУРЕПО! Хіба до королів приводять випадкових людей?

— Не піду до короля.

— Це ще чому? Люди мріють потрапити на прийом до короля, а ти…

Думав. Хоч це її порадує. А вона відмовляється. Та що з нею не так? Кому скажи — засміють. Не хоче вона на прийом.

— Мені страшно.

— Полювати на злих риб не страшно, в храмовників стріляти не страшно, з Оскверненим монстром битися не страшно, а короля боїшся?

Точно дитя мале. Мені що її вмовляти доведеться?

— Це інше.

Як він не розуміє? Я ж це робила не тому що не страшно а тому що боялася. За нього боялася!

Ну так і скажи. Чого капризуєш, він же не розуміє, хіба не бачиш?

— Це все через тебе.

— Через мене?

Леон зі здивуванням подивився на дівчисько.

У чому ж я винен?

— Ні, не через тебе, а заради тебе. Я за тебе боялася.

— Ах. Ось у чому річ… Думаю, якщо ти не підеш зі мною до короля, я не зможу йому пояснити, чому я повернувся без страшної великої відьми…

Він сміється з мене чи обманює мене?

Дівчисько подивилося на воїна з підозрою в очах.

Не знаю.

Хіба він тебе обманював?..

Ні.

Тоді, якщо ти не підеш, він точно не зможе пояснити, чому ти не пішла з ним.

Хіба королю цікаво?

Не знаю, я як і ти, ніколи не бачила королів.

Елі не помітила, коли встигла порівнятися з Леоном, і тепер захопилася розмовою.

— Тоді я піду. Не хочу, щоб тебе король вилаяв.

— Дякую, пані велика відьмо.

Леон зробив реверанс, не злазячи з Армака.

— Ви дуже добрі і великодушні.