Розділ 53. Хто молодець

Ми ж проїхали заїжджий двір. Куди ми їдемо?

Тобі яка різниця? Тримайся позаду нього і не панікуй.

Я не панікую. Я мушу знати.

Кому мусиш?

Собі. Відчепись!

— Леоне.

— Що?

— Ми заїжджий двір проїхали.

Помітила. Вже добре.

— Так, проїхали.

— Ми що, не будемо тут ночувати?

У голосі дівчиська почулися радість і несмілива надія.

— Поки не знаю, зі старостою треба поговорити.

— А де староста?

— Он, попереду великий дім.

Леон вказав у напрямку великої будівлі, до якої вони їхали. Нечисленні перехожі поступалися дорогою і проводжали поглядами незвичну парочку.

— А навіщо ми до нього їдемо?

Дівчисько водночас ставило запитання і продовжувало крутитися в сідлі, роздивляючись поселення.

У неї що, шило в одному місці? Та ще й язик без кісток. Питання ллються без упину.

— Новини дізнатися.

— А хіба не можна було дізнатися новини у господаря заїжджого двору?

— Можна, але не всі.

— А які не можна?

— Важливі.

Леон спішився, глянув на дівчисько і пішов до дверей.

— Чекай тут.

— Гаразд.

Залишившись сама на вулиці, дівчисько продовжило роздивлятися на всі боки.

Якесь дивне поселення?

Це чому?

Люди спокійні зовсім не злі.

А чого їм бути злими?

Ну не знаю?..

Леон повернувся досить швидко і одразу скочив у сідло.

— Поїхали, у селі спокійно.

— Звідки знаєш?

— Здогадайся з трьох спроб.

Леон подивився смішкуватим поглядом на дівчисько і поїхав у бік заїжджого двору.

— Ну, Леоне! Скажи.

— Не канюч. Ти ж розумна дівчинка, сама здогадаєшся.

Капосний! Чому не хоче казати?

Бо дурниці питаєш! Він же до старости ходив.

Ну то й що?

Ну то й ось. Він тебе взагалі-то назвав розумною дівчинкою і сказав, що сама здогадаєшся.

Він мене похвалив? А за що?

Напевно, за твої нескінченні питання.

Ну мені ж цікаво і подобається коли він зі мною розмовляє.

Ну то й питай його по ділу. Він і розмовлятиме з тобою, а не абищо.

Це не дурниці.

— Я не канючу. Тобі староста розповів.

— Бачиш, я в тобі не помилився, сама здогадалася.

— Я молодець?

Ну й нахабна! Так і випрошує похвалу.

— Хто молодець?

— Я молодець!

— Гаразд, молодець, злазь із Рудої.

Він мене похвалив!

Звісно, ти ж нахабно просиш його похвалити тебе.

Ну то й що?

Не перегинай палицю. Усе добре в міру.

Знаю.

Дівчисько легко зіслизнуло з кобили і віддало повіддя хлопчиську. Леон дав вказівки конюху і кинув йому монетку. Елі тим часом дістала арбалет і закинула його за спину.

— Навіщо тобі арбалет?

Леон подивився на дівчисько здивованим поглядом.

— Ну… Хай буде. Мені так спокійніше.

Спокійніше їй буде. Та вона в такому вигляді на розбійника схожа, а не на відьму.

— Ну, якщо спокійніше… Тоді гаразд.

Коли Леон і Елі увійшли до заїжджого двору, голоси в напівпорожній залі одразу стихли.

— Бачиш, налякала всіх своїм арбалетом, розбійник малолітній.

— Я не розбійник!

— Так-так, і арбалет у тебе іграшковий.

— Ні, справжній.

Леон підійшов до стійки і замовив кімнату.

— І гарячої води.

Додало дівчисько, визираючи з-за спини Леона.

Раніше за спиною ховалася, а тепер ще й замовлення робить.

— Гарячої води. Вечеряти будемо внизу.

Господар заїжджого двору криво всміхнувся, назвав номер кімнати і передав ключі дівчиську.

— Піднімайся. Я ще новини дізнаюся.

— Гаразд.

Дівчисько із задоволеним виглядом пішло до сходів.

Він навіть не опирався.

А навіщо йому опиратися?

Ну я ж воду замовила а вона дорога.

Так це ж для нього, щоб рану промити й перев'язати.

А ну так точно.

А ти що для себе замовляла?

Ну…

Зовсім з глузду з'їхала? Він поранений, а ти взагалі про що думаєш?

Точно. Я така дурна.

Отож, справжня дурепко. Забагато він тобі дозволяє.

Я більше не буду.

Йому скажеш, коли тебе під зад коліном випре.

Не випре я гарна буду.

Йому розкажеш.

Дівчисько відчинило кімнату, яка нічим не відрізнялася від попередніх. Ті самі два грубих ліжка, один стіл, пара табуретів і вікно посеред кімнати, прикрите віконницями.

Фу дихати нічим!

Дівчисько насамперед розчахнуло віконниці.

Краще б у лісі ночували.

Так, повітря тут мало.

Легкий стукіт у двері відірвав дівчисько від споглядання краєвиду за вікном.

— Хто там?

Елі пішла до дверей, зовсім не боячись нападу.

— Ваші речі, пані.

Хто пані? Я пані?

А що, у кімнаті ще хтось є?

Я не пані.

Двері відчини, не пані.

Дівчисько підійшло до дверей і обережно відчинило їх. Хлопчисько, відводячи погляд, заніс речі й склало біля скрині.

— Дякую. Я тобі потім монетку дам.

— Дякую, пані.

Хлопчисько вклонилося і вислизнуло з кімнати.

Монетку вона потім йому дасть! Цікаво, де ти ту монетку візьмеш.

У Леона попрошу. А якщо не дасть?

Пригощу хлопчиська коржиком у мене ще парочка лишилася.

Ви така милосердна пані!

Відчепись! Дурна!

Двері розчахнулися, і до кімнати увійшов Леон.