Розділ 47. Не дарма старалася

— Звідки в тебе корінці й крупа?

Ну так, звідки сироті з нетрів знати про похідну кухню.

— В крамницю навіщо заїжджали? У походах використовують сушені коренеплоди й крупи, а також квасолю й горох. Їхня перевага в тому, що вони відносно легкі, довго зберігаються, а для готування потрібна тільки вода. Будемо готувати, покажу.

Я що дарма старалася? Навіть якби нічого не здобула, з голоду б не померли…

— Ми могли б обійтися без качки або риби?

— Не зовсім. Не применшуй свій внесок. По-перше, це економія, а по-друге, з м'ясом завжди ситніше й смачніше. Ну й по-третє, хіба тобі не подобаються пригоди?

Він оцінив! Я не дарма старалася.

Ага, він тобі навіть сказав, що ти применшуєш свою заслугу.

Значить я допомагаю?

Ага.

— Значить, я не дарма старалася?

— Зовсім не дарма.

Леон усівся на березі, покрутив арбалет. Зробив якісь зарубки на корпусі й почав приміряти ремінці.

— Як рибу розбирати?

— Ну це не складно. Є два варіанти. Готувати зі шкірою або без. Від цього залежить, як чистити. Зі шкірою мороки більше. Тому виберемо другий варіант.

Леон пояснив, як розбирати щуку. Потім зайнявся арбалетом. Елі дістала ніж і взялася до розбирання. Іноді дівчисько відривалося від роботи й ставило запитання. Леон терпляче уточнював, що й як робити з рибою. Незабаром у Елі лишилося два великих філе, мішечки з ікрою й хребет.

— Нутрощі, голову й плавці кинь у яму. І на березі чисто, і приманка. Може, ще хтось завітає в яму.

Елі кивнула й віднесла відходи до ями.

— Там знову з'явилася щука.

— Нормально. Кинь відходи, риби з'їдять.

Дівчисько жбурнуло рештки щуки в яму й повернулося. За порадою Леона знайшло великий плоский камінь. Прилаштувало на нього філе й почало зрізати зі шкіри.

— Зачекай.

Леон відірвався від арбалета.

А?

Елі подивилася на Леона, ніж завмер.

— Зірви пару листків лопуха й принеси казанок. У казанок склади те, що варитимемо, решту м'яса поклади на лопухи. Ти ж не хочеш їсти м'ясо з піском?

Казала ж командуватиме!

Не командує, а вчить. У нього завжди такий тон.

Раз командує значить одужує. І не перетворюється.

Дівчисько уважно подивилося на Леона, наче шукало ознаки перетворення, але воїн знову втупився в арбалет і не побачив її погляду.

— Ні.

Елі підвелася й пішла по казанок, дорогою зрізала кілька листків лопуха. Повернулася на берег і продовжила розбирання. Незабаром з рибою було покінчено.

— Давай приміряй.

Леон простягнув дівчиськові арбалет.

— Запам'ятай головне правило. Перш ніж закинути його за спину, розряди.

Елі кивнула й взялася за зброю.

— Як його носити?

— Просунь спочатку одну руку, потім другу так, ніби вдягаєш куртку. Ремінці можна регулювати, щоб було зручно носити поверх куртки або сорочки.

Елі закинула арбалет за спину й здивувалася.

Як зручно його стало носити!

Він спеціально для мене зробив ремінці!

Ага, мабуть, тому що вередливий і злий.

Дурна. Він не злий.

— Дякую. Так набагато зручніше й не заважає.

Очі дівчиська засвітилися від радості.

Як мало іноді треба людині для щастя.

— Нема за що. Його також можна носити на одному плечі, але тоді доведеться підтримувати рукою. Іноді теж корисно. Якщо треба швидко використати, наприклад, на полюванні.

Елі одразу спробувала другий варіант і теж залишилася задоволена.

— Так, так теж зручно.

Дівчисько знову перекинуло арбалет за спину й підхопило казанок. Зачерпнуло води й віднесло до вогню. Потім повернулося за рештою м'яса.

— Посидь, я зараз прийду, допоможу.

— Мене не в ногу поранили.

— Але ти багато крові втратив. Вночі горів.

— Мені тепер лягти й охати?

Леон підвівся й пішов до табору.

Знову вередує! Я ж просто переживаю й хочу допомогти.

Може, йому й приємна твоя турбота, але сам стан точно не тішить.

Ну так він звик піклуватися про мене а зараз навпаки.

Елі підхопила лопухи з м'ясом і пішла слідом. Поки Леон возився з готуванням, дівчисько знайшло його сорочку й пішло з нею до річки. Незабаром повернулося й повісило сушитися.

Треба ще рукав зашити.

Так, у тебе є в кишеньці на перев'язі нитки й голки.

Знаю тому й кажу що треба зашити.

Незабаром над галявиною почав розноситися рибний аромат. Леон поліз у суму. Як і обіцяв, почав показувати дівчиськові похідні інгредієнти.

— Бачиш, це сушена морква.

Леон дістав із мішечка жменю помаранчевих шматочків, твердістю схожих на камінці.

— А це?

Елі вказала на наступний мішечок із сірими шматочками.

— Це пастернак і корінь петрушки, вони дадуть аромат.

— Ну, а з дробленим ячменем ти знайома.

— Так. Навіть дуже. А які спеції ти використовуєш?

— Сіль. Чорний перець. Є ще часник, хрін, гірчиця й м'ята.

Це ж ціле багатство! Один чорний перець уже… Я його ніколи не їла.

Мабуть тому в нього вся їжа смачна.

— Такий величезний набір. Це ж дорого!

Знайшов чим здивувати дівчисько.

— Не думай про це. Твоя здобич куди цінніша. Спеції без їжі нічого не варті.

Ту частину м'яса, що не пішла в казанок, Леон посолив, посипав спеціями й загорнув у листки лопуха.

Він справді не розуміє наскільки вони дорогі? Чи такий багатий що не рахується з грошима?

— Але вони й справді дорогі.

Ех, дівчисько не розуміє, що гроші лише засіб, а не самоціль.

— Є речі, які за гроші не купити. Не все вимірюється грошима.

Дивні слова. За гроші можна купити все. Усі хочуть розбагатіти. А він такі дивні речі каже.