Розділ 37. Невдале полювання, або чудова риболовля

Як я буду полювати? Я не можу однією рукою тримати арбалет. Руду теж залишати не можна. Що мені робити?

Спитай Леона.

— Леоне, мені незручно тримати в одній руці арбалет, а другою тримати Руду.

— Руда до тебе звикла. Заправ край вуздечки за пояс.

Так просто! Чому я сама не додумалась?

Дівчисько перекинуло вуздечку через голову кобили й заправило край за перев'язь з кинджалами.

І справді зручно.

— Тільки не лізь у хащі. Руда може не піти слідом. Вибирай шлях для неї зручний.

Леон відпустив вуздечку Армака й дістав лук.

— Леоне. А чому в тебе лук без тятиви?

Мені подобається називати його на ім'я. А ще мені подобається, що він зі мною розмовляє нормально.

Напевно, правильні запитання ставиш…

— Тому що лук у натягнутому стані псується. Тятива розтягується, а дерево втомлюється.

Леон дістав з кишеньки на поясі згорнуту тятиву. Надів петлю на запил і впер лук у землю. Згнув через коліно й закріпив другу петлю.

Я заряджаю з труднощами. Як мені знімати тятиву, щоб не псувалась?

Спитай.

— А на арбалеті?

Леон перевірив натяг тятиви й обернувся до Елі.

Дбає про зброю. Добре.

— У арбалета немає такої хвороби. Головне, не тримати надто довго зарядженим. Та й знімати тятиву складно без пристроїв. Запам'ятай одне: перед тим як покласти в чохол, завжди розряджай. Вистріли в землю або пеньок, якщо немає здобичі.

Він же такий сильний! Невже теж не зможе зняти?

Про що ти думаєш? Краще дивись довкола.

— А ти зможеш зняти? Ти ж такий сильний.

Навіщо їй знімати з арбалета тятиву? Краще б на полюванні зосередилась…

— Зможу. Тільки навіщо? Якщо будеш за ним стежити. Прослужить ще пару років. Тільки горіхи міняти доведеться іноді.

Що таке горіх? Я не бачу горіхів на арбалеті.

Дівчисько здивовано подивилось на арбалет, потім перевернуло й оглянуло з іншого боку.

— Які горіхи?

От причепилася…

— Не бався зі зброєю. Потім поясню. Краще дивись довкола. Без вечері залишимось.

Поки Леон пояснював Елі правила обслуговування арбалета, на поляну вийшло невелике стадо однорічних свиней.

А от і здобич! Аж кров у вухах застукала! Чому руки тремтять, а дихання перехопило?

Дівчисько підняло арбалет і почало прицілюватись.

— Не стріляй!

Тихий, але владний голос Леона змусив Елі опустити зброю.

А тепер що не так?

Спитай. Пора вже звикнути питати й запам'ятовувати.

— Чому? Вони нас не бачать.

— Тому що поруч їхня мати. І взагалі, ми такого не з'їмо.

— А що, якщо поруч їхня мати?

Елі поставила запитання й одразу побачила відповідь. На поляну вийшов справжній монстр. Якщо пацята за розміром нагадували собак, то їхня мамаша більше скидалася на ведмедя.

— Не шуми. Поросята не небезпечні. Але їхня мати! За будь-якої небезпеки кинеться в бій. Сто тридцять кілограмів сліпої люті — це тобі не жарти.

Та вона справжнє чудовисько! Навіть з такої відстані дивитись страшно!

Тому й зупинив тебе.

Так… Знову майже створила проблеми…

Елі вже й сама зрозуміла, що ледве не вчинила фатальну помилку.

— Пішли. Це не наша здобич…

Леон розвернувся й, обережно ступаючи, почав віддалятися від поляни. Дівчисько поплелось слідом.

Виявляється, полювати теж непросто. Не можна вбивати тих, кого не зможеш з'їсти.

Дорогою Леон дістав карту, залишену Рэмом, зробив якусь позначку. Подивився на небо, потім на тіні дерев і змінив напрямок.

Він знову поводиться дивно. Як тоді, коли ми знайшли хатинку.

Не ми, а він.

Все одно дивно. Що цього разу шукає?

Спитай, але не в мене…

— Леоне, ти щось шукаєш?

— Ні.

Терцо зупинився.

— Розряди арбалет. Він поки не знадобиться.

Він же сам запропонував, а тепер…

Значить, щось змінилось. Не капризуй.

Елі вистрілила в землю, дістала болт, обтерла й прибрала в сагайдак. Потім засунула арбалет у чохол на кобилі. Леон мовчки спостерігав за дівчиськом, потім схвально кивнув.

— Молодець.

Я ж нічого не зробила! А він мене похвалив!

Може, тому, що ти не капризувала і не гальмувала?..

Не знаю, але мені приємно!

— Ми не будемо полювати?

Хочу солодкого!

Дівчисько потягнулось до фляги на правому боці, але помітило, що Леон продовжив на неї дивитись.

— Я ковточок…

Леон знизав плечима й відвернувся.

Наче я їй забороняю. Та хоч все одразу пий. Сама залишишся без солодкого.

— Твій запас, тобі й розпоряджатись.

Він не свариться!

А йому що до того? Якщо все одразу вип'єш, сама залишишся без солодощів.

Не вип'ю. Я тільки ковточок.

Елі сьорбнула ковток з фляги й неохоче прибрала на місце. Покатала солодкість у роті, наче полоскала зуби, і маленькими порціями проковтнула.

— Попереду річка. На вечерю буде риба.

Леон уже віддалився на десяток метрів. Елі довелось наздоганяти супутника.

— А як ми її добудемо?

Біля Равела немає річки. Я навіть не знаю, що таке риба!

— Зазвичай її ловлять на наживку або сітями. Іноді спеціальними пастками.

Біля Равела немає великої річки. Вона може й не знати, як ловлять рибу.

— А в тебе є сіті й наживка?

— Ні. Вірніше, наживкою могли б бути твої коржики, але в нас немає гачка й шворки для лову.

Він жартує? Не дам я якійсь рибі свої коржики!

— Ні, коржики не дам. Я краще піду полювати.

— Не переживай. Не потрібні мені твої коржики.