Розділ 33. Ранковий кошмар

— Вставай. У нас багато справ. Незабаром приїде Рэм.

Леон? А де рука? Де я? Багато справ?

Ми в Ардені на постоялому дворі. Забула?

Так. Два ліжка! Руки немає…

— Так, встаю.

Елі розплющила очі і подивилась на вже зібраного Леона, зібралась відкинути ковдру, але завмерла.

Я не можу! Я вся мокра! Це точно кров! Він побачить! Я забула про бинти! Він же вчора купив а я забула!

Дурепо. Треба ж було таку дурницю втнути.

— Я… Я не можу… Встати.

Леон подивився на почервоніле дівчисько. Елі не змогла витримати його погляду і сховала обличчя під ковдрою.

Черговий вибрик, чи їй погано? Поводиться так, ніби знову зробила дурницю.

Воїн перевів погляд із ліжка на полотняну торбу з бинтами, що лежала на столі.

— Тобі погано?

Він не сміється. Він не бачив. Він переживає! Що мені робити?

Просто скажи. Він вирішить проблему.

Мені соромно зізнаватись…

Так і будеш лежати до кінця життя в ліжку?

— Ні… Я…

Леон підійшов до столу і відкрив сумку. Перевів погляд на Елі, яка все ще ховалась під ковдрою.

— Ми навіщо купили вчора для тебе бинти? Приведи себе до ладу. Зараз воду принесуть. Збери простирадло і віддай разом із речами на прання.

Він указав на мішок із брудними речами, що лежав на підлозі біля дверей. — Я внизу в залі.

За що мені така кара? Жодної відповідальності, навіть перед власним здоров'ям. Як поранений новобранець, здирає пов'язку, бо свербить, а потім дивується, чому рана кровить. Диво в пір'ї, а ще стверджує, що не дитина.

— Не затримуйся. Треба поїсти до приходу Рэма.

Двері за Леоном зачинились. Елі визирнула з-під ковдри.

Він пішов!

Дівчисько схопилось із ліжка і оглянуло постіль.

Він навіть не лаявся. А я знову створила проблеми.

Рухайся! Залишишся без сніданку. Досить думати. Леон уже вирішив чергову твою проблему і забув про неї.

У двері постукали.

— Хто?

Елі гарячково спробувала привести себе до ладу.

— Наказано воду принести.

— Зараз.

Елі заметушилась по кімнаті. Потім ковзнула до дверей і легенько їх прочинила.

— Давайте воду і прийдіть трохи пізніше.

Елі, не дивлячись в очі служниці, забрала глечик із водою і тазик.

— Як скажете.

Тепер увесь постоялий двір буде знати про мою проблему.

Сама винна.

Так. Тільки від цього не легше.

Може тепер будеш думати про наслідки своєї поведінки. Дивись на Леона. Він завжди знає, чим закінчиться той чи інший вчинок. Ось і вчись.

Я так не вмію.

Ось я і кажу, вчись!

Елі привела себе до ладу і надягла крислатий капелюх, ретельно сховала копицю вогненно-рудого волосся.

У двері знову постукали. Елі відчинила, допомогла винести в коридор речі на прання і приладдя для миття. Потім замкнула двері і помчала донизу.

Дивовижна здатність створювати проблеми на рівному місці. Як вона взагалі ухитрилась дожити до дев'ятнадцяти років?

Леон замовив сніданок на двох і тепер розглядав відвідувачів, водночас розмірковуючи про поведінку дівчиська.

До загальної зали стрімко зійшла Елі.

Ну, хоч встигла до приходу Рэма. Поспішає. Не хоче залишитись без сніданку. Час є, могла б не бігати.

— Вибач!

Елі плюхнулась на лавку навпроти Леона і втупила погляд у стільницю.

Як же незручно! Всі на мене дивляться! Чутки вже мабуть серед служниць поповзли.

Тобі не байдуже? Головне Леон тебе не засуджує і не принижує, а весь світ… та начхати на нього.

— Їж. Рэм уже прийшов. Не змушуй чекати людину.

Леон кивнув у бік головного входу і підняв руку, позначаючи їхнє місце. Елі схопилась за ложку і взялась наминати сніданок.

Рэм, зайшовши в залу, кивнув Леону, потім підійшов до трактирника і перекинувся парою фраз. Потім розвернувся і підійшов до столу.

— Доброго ранку. Як влаштувались?

Він простягнув руку. Леон підвівся і потиснув його долоню.

— Сідай. Зараз Елі доїсть і підемо.

Леон перемістився глибше за стіл, поступившись місцем Рэму.

— Чудовий апетит.

Рэм оцінив дії Елі. Дівчисько кивнуло з набитим ротом і спалахнуло рум'янцем.

Чому завжди так? У найневдалішу мить. Я знову з набитим ротом… Чому він посміхається дивлячись на мене?

Хто тобі винен? Збираєш плоди своєї безвідповідальності.

— Бачу, ти вчора встиг познайомитись зі старим Дро.

Як він його так налякав? Дро готовий сам заплатити аби ця парочка швидше з'їхала.

Рэм усміхнувся Леону.

— Попили квасу. Побалакали. Людина виявилась тямуща. Відвадила шушеру від двору. Тож спали спокійно. До речі, квас тут непоганий. Будеш?

Леон протягнув руку до глечика.

Він уже й стежців вирахував. Потужно!

— Ні, дякую. Знаю. Шушеру кажеш?

Сам знає, що цей господар постоялого двору навідником підробляє. Однак. Краще знати і контролювати, ніж зовсім не знати.

— Так, ввечері ми якраз вечеряли.

— Скоріш за все це був Лис. Обережний дядько, чутки ходять, але поки до нас не потрапляв. Це спрощує справу. Я знаю його людей. Їх затримати проблем не буде.

Якщо обережний то скоріш за все зрозуміє, що не варто лізти на рожен. Хоча жадібність. Сорок п'ять золотих величезні гроші для таких людей.

— Тоді однією проблемою менше.

Леон подивився на Елі.

— Закінчила?

Дівчисько кивнуло, не піднімаючи погляду.

— Тоді виходимо.

Компанія підвелась з-за столу і покинула залу постоялого двору. У дворі «Сплячого кабана» їх чекали осідлані коні.

Рэм одразу скочив у сідло. Елі забарилась перед Рудою.