Розділ 32. Вечеря

Елі вперше опинилась у магазині текстильника.

Величезний двоповерховий будинок. Весь перший поверх займає магазин. Тут такий величезний вибір. Що ми тут будемо купувати?

Відповідь на думку дівчиська не змусила себе чекати.

Шести рулонів їй вистачить, чотири на всякий випадок. Зазвичай жінки-воїни більше не замовляли.

— Десять бинтів. Дві сорочки і штани на неї.

Леон указав на застиглу Елі.

— Шість пар онуч. Два капелюхи з крисами. Один мені, другий для дівчиська.

Леон на секунду задумався.

— Сорочки і штани м'які, але міцні.

Продавець швидко зібрав і запакував потрібні речі, за винятком капелюхів. Вибором саме головних уборів Леон зайнявся сам.

Так, сидіти має глибоко і щоб волосся можна було прибрати. Мотузочки мають бути, щоб не злетів на скаку.

Елі стояла, як манекен, не насмілюючись поворухнутись, поки Леон підбирав і приміряв на неї капелюх. Надягав, заправляв волосся, зав'язував мотузки. Відходив, розглядав і повертався. Поки не вибрав той капелюх, який відповідав його вимогам.

Навіщо він купив одяг тільки для мене? Він що забере мою сорочку?

Вона не твоя.

Все одно.

Вона ним уже не пахне.

Ну і що?

Це його сорочка, а ти її привласнила.

Ну і що…

Він торкається мого волосся! Голови! Мені жарко! Ноги тремтять. Він так близько! Він на мене так дивиться!

Дурепо, потрібна ти йому. Він перевіряє, щоб ти знову не видала вашого вигляду.

Все одно. Мені важко дихати і серце гупає. А якщо він почує?

Ой, почує, як серденько б'ється в неї. Та він сто разів чув, як твій шлунок гарчить, наче ведмідь. Що йому твоє серденько?

Я не винна що хочу їсти! Я не навмисне.

— Прокидайся.

Знайомий голос повернув до реальності.

— Якщо хочеш, подивись у дзеркало і ходімо.

Леон розрахувався з господарем лавки і вже тримав покупки в руках.

— Не хочу.

Мені все одно. Головне що він купив мені.

А раптом він шапку з рогами купив? Будеш, як корова…

Все одно.

Елі розвернулась і пішла до Леона, що чекав біля виходу.

Все ще западає в ступор, але стала швидше приходити до тями. Значить час працює. Скоро зовсім відійде.

Леон відчинив двері і вийшов із лавки, слідом вислизнула Елі.

Ми не купили тканину для мене! Що мені робити? Знову його просити поки не відійшли від лавки?

Досить витати в хмарах. Він купив десять рулонів бинтів.

Але ж ми не ранені!

Ось саме. Увімкни мізки! Це для тебе.

Але навіщо так багато?

Його спитай.

— Тримай.

Леон протягнув дівчиську невелику полотняну сумку з ремінцем.

— Що це?

Елі подивилась на сумку і протягнула руку.

— Спочатку просила, а тепер, що це? Бинти. Шість рулонів. Зазвичай вистачає, якщо вчасно прати.

— Але ти десять купив.

Дурепо! Він і так тобі купив більше, ніж треба.

— Ще чотири на випадок поранень. Не все ж на тебе витрачати.

— Дякую.

Елі перекинула ремінець через голову і поплескала по сумці.

Зручно завжди під рукою.

Зайшовши в загальну залу постоялого двору, вони першим побачили господаря, що поспішав до них.

— Ваша милосте! Вода готова. Коли будете вечеряти? Кімната номер три. Ваші речі вже занесли. Ось ключ від кімнати.

Леон вислухав тираду господаря постоялого двору, взяв ключ і разом із речами протягнув Елі.

— Іди мийся. Мило в переметній сумі знайдеш. Як закінчиш, спускайся. Капелюха не забудь. Я в залі.

— Добре!

Елі з палаючими очима схопила речі і помчала нагору.

Він знову замовив мені гарячу воду! Дав мило! Треба швидше поки вода не охолола.

А ще бинти підготувати.

Та, бинти теж.

А ще приміряти обнови.

Елі злетіла сходами, ніби за нею гналась зграя чортів…

Леон провів поглядом дівчисько і повернувся до господаря постоялого двору.

Треба налякати господаря. Тоді тут буде спокійно.

— Квас є?

Він не п'є ель або вино. Такі люди вдвічі небезпечні.

— Є, ваша милосте.

— Два кухлі. Принеси сам.

Леон неспішно пішов до порожнього столика в кінці зали.

Різні люди. Від купців до шахраїв і контрабандистів. Найкращий постоялий двір… Гадючник.

Деякі відвідувачі намагались спостерігати за Леоном, але варто було їм зустрітись із його важким поглядом, як ті одразу відвертали очі.

— Квас, ваша милосте.

Господар постоялого двору поставив кухлі на стіл.

— Сідай.

Леон підсунув один кухоль навпроти, а з другого відсьорбнув великий ковток.

Я ж його не знаю! Чого йому від мене треба? Невже…

Трактирник почав сідати, але завмер, почувши запитання.

— Оголошення бачив про нагороду за голови?

Леон, ніби нічого й не було, відсьорбнув ще один великий ковток і поставив кухоль на стіл.

— Сідай. І чутки чув…

Він що, мої думки читає? Ні! Треба сказати своїм, щоб навіть не лізли сюди. Орден за ним, та ще й сам дивний і страшний. Цікаво, а дівчисько справді відьма? Якщо так, то взагалі біда. Двір спалить або наврочить. Від таких бід треба триматися подалі. Не того польоту я.

Господар постоялого двору нарешті присів на край лавки.

— Знаю, ваша милосте, по всьому місту розклеєні, і чутки чув.

— Добре, що знаєш і чув. Дам пораду. Не вір чуткам.

Леон кивнув на кухоль, що стояв перед трактирником.

— Пий. Пригощаю. Знай. Всі, хто пішли за нами, померли. Усе інше лише чутки.

Трактирник похлинувся, почувши слова Леона, і закашлявся.