Розділ 26. У лісі він інший

Наступні два дні подорожі лісом пройшли без пригод. Розмова біля вогнища не виходила з думок Елі.

Наш світ маленький але зрозумілий. Його світ величезний і незрозумілий. Я не розумію його світу. Я не розумію його проблем але мої проблеми для нього не мають значення. Він з них посміявся.

Він не навантажує тебе своїми проблемами. Він дав тобі обов'язки, з якими ти легко можеш справлятись. Чого тобі іще треба?

Ну це небезпечно.

Радій, що він тебе захищає. Він чітко окреслив межі твоїх переживань. Хіба тобі не стало легше?

Стало! Але я переживаю за нього.

За нього? А може, за своє місце в цьому страшному величезному світі?

Ні! Я не хочу щоб він постраждав через мене.

Дурепо! Він тобі прямо сказав: «Не ти приймала рішення і не тобі нести відповідальність». Це він тебе висмикнув із клітки твого світика і випустив у великий, страшний світ. Ти уявлення не маєш, хто він такий і хто його оточує.

Та, не маю і мені страшно…

Чого тобі боятись? Леон сказав сам розбереться з погонею і храмовниками. Просто довірся йому і роби, що він каже. Тільки поруч із ним ти будеш у безпеці. Ось і не вередуй.

Я не вередую. Я намагаюсь бути корисною щоб він не прогнав. Мені добре з ним.

Якщо добре з ним, значить роби все, що він каже. Якби він хотів тебе прогнати, він би це зробив уже давно.

Я буду. Я буду робити все що він каже! Не хочу…

Попри безглузде поранення, Елі дуже старалась. Леону доводилось її зупиняти і пояснювати, що організму потрібен відпочинок для відновлення. Дівчисько приймало його турботу по-своєму. Леон не звертав уваги на її дивацтва, списуючи все на стрес і важке минуле дівчиська.

Потенціал є. Якщо зуміє себе ламати, стане сильнішою і зуміє вижити. Хоче вчитись. Навчу.

Воїн відповів взаємністю. Став навчати її різним похідним премудростям. Навчив стріляти з арбалета, показав, як сідлати кобилу і навіть брав на полювання. Дівчиську поки не вдалось здобути перший мисливський трофей, але вона дуже старалась.

Вона, як і раніше, впадала в ступор від випадкових дотиків Леона. Однак тепер Елі перестала себе накручувати і довірила свій захист супутнику. У її голові почали відбуватись якісні зрушення і навіть осяяння.

Леон мав рацію щодо діагнозу. Ребра не були зламані. Синець почав змінювати колір і тепер не стільки болів, скільки лякав Елі своїм виглядом. «Хитрий план» жінки в голові Елі теж спрацював.

Леон навіть не чинить опору. Бачиш, мій план захоплення спрацював. Ми тепер завжди можемо спати поруч на його руці.

Та але незабаром ми вийдемо до міста, а там люди, два ліжка і багато жінок. Що нам робити, якщо його уведуть?

Не уведуть.

Чому так думаєш?

Згадай як він тебе в селі захищав! Навіть убити грозився старосту і охоронців. Хіба тобі мало?

Не знаю…

На третій день Леон вивів їхній маленький загін із лісу.

— Попереду село. Треба заїхати поповнити припаси. Дізнатись новини.

Леон окинув поглядом Елі, яка їхала трохи позаду.

Сидить рівно. Не хитається. За гриву не тримається. Добре. Знову чимось незадоволена. Хмуриться.

— До Арвела далеко звідси?

Вона знала, що вони їдуть до Арвела, Леон якось проговорився.

— Два дні шляху лісом. Дорогою швидше. Але лісом безпечніше і ми не поспішаємо. Заночуємо тут, відпочинемо.

Елі кивнула, але нічого не відповіла.

Що я скажу? Що я проти? Він головний.

Вона не подорослішала за ці два дні. Вона почала переосмислювати масштаби їхніх різних світів.

Точно обухом по голові. Всю дорогу я виїдала себе виною, роздувала свої біди до небес. А Леон одним словом прихлопнув мої страхи, як настирливу муху.

Елі прикусила губу.

Моя «величезна біда» в його суворому світі виявилась менша за мурашку під копитом коня.

Він просто силою вирвав мене з мого світика, в цей небезпечний страшний СВІТ і тепер вчить у ньому виживати. Я дурепа!

Як я раніше цього не зрозуміла? Не я його втягнула — він мене підібрав і показує величезний сповнений жорстокості світ. Те що для мене велика біда, для нього дрібні неприємності. Або взагалі дурне непорозуміння.

Подумаєш. Жорстокий світ. Краще в цьому жорстокому світі з ним, ніж у твоєму світику без нього.

Та, з ним краще і спокійніше.

А ще він нас не проганяє і рука тепер наша.

Ти тільки про це й думаєш.

А ти ні?

Та, тільки в селі цього не буде.

Ну, це тільки на одну ніч, а потім знову підемо в ліс.

Перед самим селом Елі зробила боязку спробу змінити маршрут.

— Леоне, а нам обов'язково заїжджати в село? Може, одразу поїдемо до Ардена?

— Обов'язково. Поповнити припаси, дізнатись новини. Ми не можемо жити як відлюдники.

Що на неї найшло? Радіти мала б, що є можливість помитись і привести себе до ладу. Поспати на нормальному ліжку нарешті. Боїться погоні?

— Гаразд…

Елі змирилась із неминучістю роздільного сну.

Доведеться терпіти. Я не можу від нього чогось вимагати.

До села вони в'їхали відкрито. Ніхто їм не перепинив дороги. Якщо хтось і стежив за ними, то не показував виду. Перехожі кидали боязкі погляди на величезного воїна верхи на чорному коні і хмуре дівчисько на гнідій кобилі. У цих поглядах читався інтерес до незвичайної парочки, а не ворожість.

Варто було Леону перевести погляд на перехожих, як вони одразу відвертались і поспішали у своїх справах. Дівчина ж їхала з таким виглядом, ніби села і перехожих не існувало.

Біля постоялого двору Елі вирішила покапризувати, одночасно показуючи місцевим, що Леон її. Хоча Леон навчив її сідати в сідло і злазити з кобили, зараз вона вдала, що їй зле.