Розділ 23. Зруйнований світ

Вночі гроза відгриміла і пішла. Сонце піднялося над лісом. Перші промені впали на галявину, пробігли по даху хатини і проникли у вікно без ставень. Птахи влаштували в хащі голосний гомін. Ліс прокинувся. Залишки туману поповзли з галявини в низини і пішли в хащу. Пара від сирої землі розтанула в сонячних променях. Листя скинуло залишки дощових крапель.

Сонячний зайчик проповз по стіні хатини і зупинився на обличчі сплячої Елі. Повіки дівчини затріпотіли. Вона щось пробурмотіла і спробувала міцніше обійняти руку Леона.

Що? Чому? Руки немає?

Не думаючи про наслідки, вона перевернулась на інший бік і помацала саморобне ліжко рукою.

Чому? Де він пішов? Кинув? Це все ти винна! Не треба було до нього чіплятись!

Елі відкинула ковдру і різко підвелась. Скуйовджене руде волосся злетіло, перетворюючись на вогняну корону в променях ранкового сонця. Погляд безладно заметався по напівтемній кімнаті хати.

А я тут до чого? Ми всього-на-всього його руку забрали…

А тепер його сідла немає і його немає!

Підліток у голові не слухав виправдань жінки.

Треба вийти подивитись. Де Армак якщо його теж немає…

Елі боялась додумати думку. Паніка почала захльостувати свідомість. Дівчина рвонула до виходу і підбігла до коновʼязі. Армака на місці не виявилось.

Він кинув нас!!! Ні цього не може бути! Як же так!

Тільки вчора створений Світ почав стрімко руйнуватись.

Т…Ти! Це ти в усьому винна!

Два гарячі струмки потекли по обличчю дівчиська. Вона завмерла, відмовляючись вірити в те, що відбувається.

Може він повів коня до струмка?

Жінка в голові спробувала обґрунтувати зникнення Леона.

Ти не розумієш! Він його осідлав! А потім поїхав на ньому. Що тепер робити? Я навіть не знаю в який бік він поїхав. Як мені тепер його шукати?

Давай пошукаємо сліди Армака, земля ще сира.

Жінка в голові Елі спробувала змусити підлітка діяти логічно.

Навіть якщо знайдемо що нам це дасть? Я не вмію сідлати Руду! Куди він поїхав? Чому він мене кинув? Я ж лише його руку обійняла. Чому він так зі мною?

Дівчисько оглянуло землю і пішло слідами Армака.

І Що? Зна…йшли сліди а далі ліс! Тр…еба осідлати Ру…ду і їхати слідом. П…оки він не поїх…ав дале…ко. Ви…бачитись. Сказати що більше не буду…

Елі розвернулася і пішла назад до хати. Сльози текли не перестаючи. Дівчина йшла, спотикаючись на кожному кроці.

Щ…що м…ені ро…бити? Це ти вин…увата! Я не повин…на була так вчин…яти! Теп…ер я одна а він поїхав.

Галявина перед очима захиталась і звузилась до одного орієнтира. Дівчисько бачило перед собою тільки темний провал дверей у хаті.

Я ніколи цього не робила. Я впораюсь. Чому він мене кинув? Як він міг мовчки поїхати? Що мені робити? Я зможу.

Добравшись до хати, Елі зупинилась і притулилась до одвірка. Погляд упав на сідло, що лежало в узголів'ї саморобної лежанки.

Воно точно важке… Як мені його тягти? Чому він мене кинув? Що мені робити? Ноги не тримають. Руки не слухаються.

Вона зробила кілька глибоких вдихів і спробувала витерти сльози. Потім підійшла до сідла і спробувала його підняти.

Я навіть не знаю як його піднімати. Не те що як накидати на коня… Чому він пішов? Чому я знову одна? Так не повинно бути. Навіщо він мене рятував? Для того щоб кинути?

Обливаючись сльозами, Елі вхопилась руками за сідло і потягнула на себе. Залізні стремена боляче вдарили по ногах. Підпруги звисли, плутаючись під ногами. Лука боляче уперлась у ребра.

Я взагалі його дотягну? Навіщо він купив цю кобилу? Чому! Ну чому я така безпорадна? Зраділа що тепер у мене є хтось хто може мене захистити… І знову одна!

Вона ледве вибралась із хати і потягла сідло до коновʼязі. Підпруги заважали іти, а стремена били по ногах. Дихання збилось, але дівчина вперто тягла сідло, наближаючись до гнідої кобили.

Руда спокійна може в мене вийде? Ну чому він мене кинув? Я ж не зробила нічого поганого. Невже він мене збирався кинути від самого початку? Чому тоді не залишив одразу? Або в селі? Чому саме зараз? Це через тебе! Ти винна! Полізла до нього! Руку забрала а тепер ні його ні руки! Дурепо!

Коли вона дотягла сідло до кобили, з жахом зрозуміла, наскільки кінь високий.

Як я закину на неї сідло? Воно таке важке, незручне. Ремені теліпаються, а ще стремена. Як воно тримається? Ну чому поруч немає Леона коли він так потрібен?

Тому що він пішов…

Заткнись! Він через тебе пішов! Не була б ти такою нахабною він би нас не кинув!

Вона знову захлинулася плачем, судомно ловлячи ротом повітря, а руки опустили сідло на землю.

Я не зможу! Воно таке важке і незручне!

Дівчисько сіло на сідло і спробувало віддихатися. Гніда кобила спостерігала за дівчиною, поглядаючи великими карими очима.

— Ну чому ти така велика? Рудо. Як мені на тебе сідло накинути?

Кобила залишила запитання без відповіді. Елі зібралась із силами і підняла сідло.

— Ти головне не нервуй. Я тільки сідло на тебе накину. Я не буду тебе кривдити.

Пообіцяло дівчисько і наблизилось до кобили. Руда занервувала, відчуваючи невпевненість Елі, схропнула, роздула боки і переступила.

Дівчисько напружилось, спробувало закинути сідло на коня, але сил не вистачило. Сідло з глухим стуком і брязкотом заліза вдарило кобилу в бік. Руда смикнулась, але прив'язь її втримала.

— Пробач!

Встигла промовити Елі і гепнулася разом із сідлом.

Чому в нього так легко все виходить? Чому я такий безпорадний тягар? Як мені тепер без нього жити? Чому ну чому він мене кинув? Що йому руки шкода? Хай він повернеться. Я більше не буду до нього чіплятись! Хай тільки не кидає мене!

Дівчисько захрипіло і скинуло з себе збрую.