Розділ 22. Моя рука

Елі взяла палаючу гілочку з вогнища і запалила свічку. Гілочка полетіла назад у вогнище, а Елі прикрила долонею вогник і зайшла до хати. Свічка слабко освітила кімнату. Там, де були нари, валялись уламки дощок. Вікна, колись закриті ставнями, залишались відчиненими. Посередині кімнати Елі побачила щось подібне до щита з дощок.

Коли він встиг?

Поки ти ледарювала коло відра.

Дівчина знайшла в кімнаті місце, де свічка не гасла, і поставила її на землю.

До хати зайшов Леон і заніс сідла. Він опустив їх на землю біля щита, взяв ковдру і розстелив поверх дощок.

— Жорстко, але вогко не буде. — Він розвернувся і вийшов із кімнати. Елі вийшла слідом і пішла за переметними сумами.

Він зробив одне ліжко?!

Доросла жінка в голові дівчини тріумфувала, передчуваючи перемогу.

Ми що будемо спати разом?

Невинний підліток у голові Елі починав впадати в ступор.

Ану годі! Ти що, не розумієш? Він тобі нічого не пропонує. Він просто зробив місце для нічлігу. Ти що, й справді збираєшся спати надворі у грозу?

Ні але…

Не вередуй! Потім мені дякуватимеш!

— Переверни. Згорить. — Леон повернувся з переметними сумами і зайшов до хати.

— Так! Зараз! — Елі вийшла зі ступору і метнулася до вогню.

Тушка птаха шипіла, поширюючи п'янкий запах смаженого м'яса. У животі дівчини загурчало. Вона ковтнула слину, перевернула тушку і сіла на оцупок, принесений Леоном. Гуркіт грози поступово наближався. Стало чути окремі удари грому. Здалеку над лісом палахкотіли зарниці від далеких блискавок.

— Незабаром буде тут. — Воїн притягнув іще один оцупок і взявся кинджалом зіскрібати з одного торця сміття.

— А що ти робиш? — Елі повернула тушку над жаринами, щоб підрум'янився черговий бік.

Ти знову до нього лізеш із запитаннями і намагаєшся розлютити?

Якщо він сам заговорив, отже, можна розмовляти. Всі справи зроблені — час відпочинку і розмов. Або ти будеш четвертим оцупком на галявині?

Ні… Але я не знаю хоче він зі мною говорити чи ні.

Замовкнути ніколи не пізно!

— Стіл. — Леон кивнув на тушку над жаринами.

То в ступорі стоїть, то запитаннями дістає. Здається, жінки всі однакові: не вміють раціонально мислити і робити вчасно те, що потрібно робити.

Найімовірніше, той, хто залишився з кіньми, нервує. В ліс не піде. В село вночі не поїде. Вранці чекатиме до обіду. Потім піде в ліс. Знайде трупи. Потім повернеться по коней і поїде в село. Якщо покличе підмогу. У нас буде перевага на день. Небагато, але гроза змиє всі сліди. Нормально.

Поки він розмірковував, руки працювали. Елі притихла і захоплено спостерігала, як поверхня деревини під його кинджалом ставала чисто-білою.

Він такий сильний і спритний.

Дівчина мимоволі притулила до носа комір сорочки.

Його запаху вже немає…

Доросла жінка в голові Елі засміялась.

Ха-ха. Зачекай трохи, незабаром цього запаху в тебе буде хоч греблю гати.

Підліток у голові злякано стиснувся.

Ти знову щось задумала?

Ні!

Просто сама подумай. Ми будемо спати під одною ковдрою…

Крапля жиру з тушки птаха впала на жарини. Спалах полум'я освітив пунцове обличчя дівчини. Леон відставив оцупок, зняв вертел із вогню і переклав тушку птаха на підготовлену поверхню оцупка. Протер лезо травою і притиснув ним тушку, потім одним рухом вирвав саморобний вертел.

— Ходімо. — Він підхопив казанок із водою і відступив на кілька кроків від вогнища. Елі слухняно підвелась і підійшла до воїна.

— Руки. — Леон кивнув на казанок. Дівчина завмерла.

Не гальмуй! Він хоче, щоб ти помила руки.

Жінка перевела жести і слова Леона підлітку.

А…

Вона простягла руки, а Леон плюснув на них воду з казанка.

— Дякую. — Дівчина простягла руку до казанка. — Тепер ти. — Леон віддав казанок і витягнув уперед долоні, злегка нахилившись.

Поки вони мили руки, тушка птаха трохи охолола. Воїн швидкими рухами розібрав птаха, а потім підкинув кілька дров у вогнище.

Елі спостерігала за його діями і намагалась зрозуміти, що з нею відбувається.

Чому мені так подобається спостерігати за тим як він щось робить? У нього такі сильні руки. Усе за що він береться робиться саме собою! Я так не вмію.

Як завжди, захоплення дівчиська розбудило жінку.

А ще в нього великі гарячі долоні… Сильні, але не грубі… Тільки уяви себе в його долонях…

Дихання перервалось, серце почало тіпатись, як наляканий горобець. Всередині спалахнула вогняна куля, розливаючи тепло по всьому тілу. Вогнище почало розпливатись.

Ні! Припини!

Елі відчула, як втрачає контроль над тілом.

ПРИПИНИ! Я у вогнище впаду!

Гаразд-гаразд. Нам треба поїсти. Він на нас дивиться…

Леон сидів навпроти зі звичайним, байдужим виглядом. Жував м'ясо, тримав ніжку птаха в руці. Одночасно спостерігав за дівчиною.

Її знову накрило? Треба було тримати її подалі від бою. Гроза наближається. Треба закінчувати вечерю.

Удари грому стало чути виразно. Над лісом заблискали перші блискавки. Дощу ще не було, але повітря почало наповнюватись вологою.

— Їж швидше. Незабаром піде дощ. — Він закінчив обгризати кісточку і жбурнув її в темряву.

Елі повільно підвелась зі свого оцупка, перевірила, чи тримають її ноги.

Взяла шматок м'яса і швидко повернулась назад.

Не впала!

Зуби вгризлись у соковите м'ясо, по підборіддю потік сік. Елі не звернула на це уваги. Шлунок радісно загурчав, чим збентежив дівчину ще більше.

— Молодець. Їсти можеш, вже добре.

Воїн схвально кивнув і продовжив вечерю.

Гірше було б, якби не їла. Зовсім би знесилилась…