Розділ 21. Хата вуглярів

Попри чудовий настрій, Елі так і не розуміла, що відбувається. Вона просто йшла за Леоном. Навіть не за ним. Як і раніше, орієнтиром для дівчини слугував чорний круп коня, що йшов попереду.

Раз погоні немає. Ми могли залишитись на галявині. Розвели б вогнище і спокійно переночували. Навіщо ми знову йдемо глибше в ліс?

Коли ми їхали по степу, погоні теж спочатку не було, а потім з'явилась. Він знає, що робить. Тобі треба просто не відставати.

Ліс почав рідшати, але світла більше не стало. Сонце сховалось за хмарами. Леон подивився на темне небо.

Стемніє раніше. Треба поспішати.

Тепер їх не оточували вікові дерева. Іти стало легше. Темне небо спостерігало за мандрівниками. Леон раптово зупинився біля якоїсь зарослої мохом купи, потицяв чоботом, задумався і продовжив шлях, але не вперед, а змінив напрямок.

Свіжих пнів немає. Людей немає. Гроза насувається. Треба знайти просіку.

Цікаво, що він там знайшов?

Проходячи повз купу, Елі уважно на неї подивилась, але так і не зрозуміла.

Звичайна купа моху, що в ній такого?

Просто ти не бачиш того, що бачить він. Для тебе це звичайна купа. Для нього те, що не належить лісу.

Попри втому, цей перехід здавався дівчині легшим. Без нервової напруги і страху. Вона змогла дозволити собі чіткіші думки і навіть спробувати усвідомити обстановку.

Хіба ти не помітила? Коли ти його питаєш, він спокійно тобі пояснює.

Не нагадуй!

Якщо не розумієш, просто спитай — він розкаже.

Елі не могла зрозуміти: голос дорослої жінки в її голові підбурював її чи говорив серйозно.

Сцена з навчанням заряджання арбалета почала потихеньку спливати в голові, але дівчина, злякавшись, загнала її глибше.

Ні не зараз! Ще не вистачало тут звалитись біля дерева.

У дівчини на секунду збилось дихання. Вона спіткнулась. Кобила від ривка за вуздечку фиркнула, замахала головою, але продовжила йти.

Незабаром вони виявили великий пень. Цього разу це була не купа моху, а справжній пень у два обхвати, порослий мохом і якимись грибами.

Старий пень. Так і думав. Просіка. В кінці має бути стоянка дровосіків або вуглярів. Вже близько.

Леон на ходу озирнувся і звернув до просіки. Вона не дуже, але виділялась. Земля стала щільніша, великі дерева стояли по боках.

Бачиш, він щось знайшов. Спитай його.

Елі набралась хоробрості.

— Леоне. — Воїн не обернувся. Зате обернувся Армак, окинув Елі розумним поглядом і відвернувся.

— Що?

— Чому ми не залишились на галявині? Ти ж сказав, що погоні більше не буде. А ще, що то була за купа моху, яку ти штовхав чоботом?

— Пень. — Леон на секунду замовк.

Очевидно, щоб уникнути погоні. На випадок, якщо найманці були не одні.

— Пень? І як ти його розгледів? — Елі не змогла порівнятись із Леоном і йти поруч, але те, що він із нею розмовляє, її сильно бадьорило.

Бачиш, він відповідає. Просто ти неправильні запитання ставиш. Час уже звикнути. Його не хвилює багато з того, про що переживаєш ти. Він бачить і помічає те, про що ти поняття не маєш. Тому вчись.

— Так. Старий трухлявий пень, порослий мохом.

У вечірньому присмерку почав з'являтись просвіт виходу на галявину. Ліворуч і праворуч дерева змінювались пнями.

— Тому ти змінив напрямок? — Дівчина вже забула про перше запитання.

— Так. Пень посеред лісу означає — хтось зрубав дерево. Раз дерева на місці немає, значить, його кудись потягли. Швидше за все вуглярі. Тому я змінив напрямок, щоб знайти інший пень. І як ти тепер бачиш, ми йдемо лісовою просікою, яку колись зробили вуглярі, щоб потягти стовбур дерева до свого житла.

Я бачила вугілля. Але ніколи не думала що його добувають із дерев. Вугілля дороге. Я не знаю як ним користуватись.

— Вуглярі? А хто це?

— Ремісники, які добувають вугілля. Вони рубають дерева, а потім стовбури випалюють на вугілля.

— А для чого вугілля? Щоб топити піч? — Дівчина сама не помічала, як потроху переймала його звички розмови.

— Не зовсім. Вугілля використовують зброярі, ковалі й алхіміки.

Леон продовжував іти пішки, попри те що просіка стала зручною для їзди верхи.

— Чому ми йдемо пішки? — Воїн зупинився і зачекав, поки дівчина його наздожене.

— Тому що попереду можуть бути люди. Вони можуть бути нам не раді. — Він подивився Елі в очі і додав.

Обережності їй іще вчитись і вчитись.

— Обережність у лісі ніколи не буває зайвою. Помовч. — Потім розвернувся і пішов уперед. Армак змірив поглядом дівчину, кивнув і пішов за господарем.

Чому він такий? Щойно все розповідав, а тепер «помовч»! Чорний демон теж противний, так подивився, ніби я в нього зерно вкрала.

— Ходімо, Рудо. — Дівчина навіть не помітила, як уперше сама заговорила з конем. Погладила гніду кобилу по морді і пішла вперед.

Тому що він перевіряє, небезпечно попереду чи ні, а ти патякаєш на весь ліс.

Вийшовши з підліску, вони побачили велику галявину, посеред якої темніла покинута хатина.

Ставень немає. Двері зірвані. Порожньо.

Леон з одного погляду зрозумів, що будівля покинута.

Ставні зірвані і дивляться на ліс порожніми очницями. Двері з петель зірвані, валяються вздовж стіни. Колись добротно зрублена хата тепер перетворилась на щось, де ще можна переночувати під дахом.

Всередині теж розруха?

— Прив'яжи коней. — Леон указав на похилену коновʼязь під навісом.

— Збери дров для вогнища. Поки ще хоч щось видно. — Він витягнув із переметної суми шкіряне відро і казанок.

Знову командує. А сам чим буде займатись?

Точно не ледарювати як ти.

Я не ледарюю!

— А ти? — Елі повела свою кобилку до коновʼязі.