Розділ 19. Арбалет

Леон підійшов до пораненого воїна і поставив запитання:

— Ім'я?

— Іди до дідька! — Воїн спробував продовжити повзти. Однак у Леона були на нього інші плани. Він схопив його за комір і потягнув із галявини. Воїн застогнав. Стріли, що стирчали з ніг, чіплялись за землю і завдавали йому болю. Леон байдуже тягнув його далі, поки не притягнув до двох трупів.

Елі вже закінчила збирати цінні речі і зброю, потім віднесла трофеї в загальну купу.

— Ім'я? — Леон відпустив воїна. Той упав обличчям на землю. Удар ногою перевернув пораненого на спину.

— Досить. Матео мене звати, — зі стогоном видавив із себе поранений переслідувач.

— Він ваш командир? — Леон указав на кремезного чоловіка в залізних обладунках.

— Так. — Поранений спробував сісти і потягнувся рукою до пояса. Вістря меча повернуло його в лежаче положення.

— Хочеш, щоб я тобі руку відрубав? — У голосі Леона не було злості, лише брязкіт сталі. Матео похитав головою, не насмілюючись ворухнутись.

— Звідки у вас це? — Матео побачив у руці воїна сувій, який приніс Родріго.

— Не знаю. Командир сказав, що взяв у старости.

— Зрозуміло. Коли дізнались про полювання? — Полонений забарився з відповіддю і одразу отримав удар ногою по пораненій нозі.

— Прокляття! — Воїна перекосило від болю, він не встиг продовжити і отримав другий удар по нозі.

— Це не відповідь. — Елі спостерігала за допитом зі змішаним почуттям.

Я зовсім не бачу в Леона злості, для нього цей полонений просто інформація. Через що ж він пройшов у своєму житті, якщо для нього людське життя нічого не варте?

Твоє варте!

Жінка в голові Елі не погодилась із думкою підлітка.

Чому ти так думаєш?

Дурепо, хіба він не тебе захищає?

Мене?

Якби йому було байдуже до тебе, де б ти зараз була? Точно не тут.

Я сама за ним пішла.

Та вже точно не я. Але я його тепер не відпущу. Тож перестань скисати і починай думати, як бути йому корисною.

— Сьогодні вранці, коли приїхали в село. — Після двох ударів полонений став поступливішим.

— Хто ще знає про сувій?

— Не знаю, Родріго сказав, що старості його привіз посильний.

— Велика Відьмо, а ти популярна. — Леон повернув голову в бік дівчини, а його меч уперся вістрям у шию полоненого. У цей момент Матео нарешті усвідомив, хто головний у цьому маленькому загоні.

Ми думали, він зачарований, а він справжня машина для вбивства.

— Не Відьма я! Скільки казати? І не Велика. Усе через цього ідіота, пріора Руфо.

Він знову мене дражнить? Чому в його погляді грайливі іскорки?

— Я навіть до плеча тебе не дістаю.

Але мені приємно, що він звертає на мене увагу, а не дивиться, як на просту річ.

Кров прилила до обличчя, серце загупало, а по тілу почало розливатись приємне тепло.

Зараз не час фантазіям.

Елі відступила на крок і перевела погляд на полоненого.

— Твоя велич не в зрості, а в чаклунстві. — Леон опустив погляд на полоненого.

Справді, ідіоти, стільки смертей через просте дівчисько. Руфо грає на руку королю. Показує, наскільки прогнив Світлий Орден.

— Ти теж віриш у ці дурниці? — Дівчина стиснула кулаки. Було незрозуміло, до кого вона звертається. Полонений захитав головою, а Леон із подивом подивився на Елі.

Коли вона встигла так змінитись? З наляканого горобця в таку злючку.

— Я не тебе питаю. — Дівчина ще більше розлютилась, бо відповів не той, кого вона питала.

— Охолонь. — Рівний спокійний голос і коротке слово Леона ніби облили її відром крижаної води.

— Я знаю, що ти не відьма. — Елі відвернулась і пішла до коней. Матео зрозумів: це останні слова, які він почув, перш ніж його голова відкотилась від тіла.

Чому він такий? Спочатку дражнить, а потім охолонь?

А ти хотіла подивитись, як він страчує полоненого?

Ні.

Ну от і не побачила. Що тобі не подобається?

Міг просто сказати. Так він і сказав.

Ну не так же грубо.

Ти в його голосі почула грубість?

Ні.

Тоді чому вередуєш? Він щойно заради тебе вбив п'ятьох людей.

Тобі мало? Кровожерлива Відьмо!

Я не…

Скажи це тим ідіотам, що погнались за вами. Або тим храмовникам, що загинули біля твоєї шибениці. На тебе повісили тавро. Людям байдуже, правда це чи ні.

Але Леон…

Що Леон?

Він сказав, що не вірить! Тобі і цього мало?

Ні але я…

— Елі. — Дівчина здригнулась, почувши своє ім'я. — Збери і склади трофеї в переметну суму на своїй кобилі. Леон прибрав меч і взявся прибирати тіла з галявини.

— Добре. — Вона взялась складати зібрані речі в суму, але руки майже не слухались, як загалом і все тіло. Адже мозок був зайнятий не керуванням, а емоційними гойдалками.

Він уперше назвав мене на ім'я! Чому? Чому мені так приємно? Що зі мною? Руки не слухаються, ноги підгинаються. Всередині все горить, серце тріпоче. Важко дихати, ще й по шкірі мурашки бігають і волосся дибки.

— Ти гаразд? — Леон закінчив прибирати тіла і тепер спостерігав за дівчиною.

Здається, її все-таки накрило. Сподіваюсь, це її не зламає. П'ять убивств на очах — це важко.

— Ні. Та. Я вже закінчую. — Елі з жахом подивилась на купу трофеїв.

Чим я займалась увесь цей час? Він уже прибрав усі тіла.

Явно не тим, що він наказав.

— Бачу. — Він підійшов до спорядження і почав укладати його в переметну суму. — Болти для арбалета всі забрала? А гак?

Шкода. На коні арбалетниці залишився ще додатковий сагайдак із болтами… Повертатись заради стріл немає сенсу. Потім докуплю для тренувань. Поки вистачить.