Розділ 18. Томас

Дідько! Вони мене ні в що не ставлять, знову залишили сторожити коней. Невже я ніколи не зможу показати, що корисний для загону?

Томас прив'язував коней, але його погляд був прикутий до лісової хащі.

Ще цей Родріго: коней напій, дров нанеси. Я йому що, хлопчик на побігеньках? Потім прийдуть, хвалитимуться, які вони герої, а я марний. Частку теж дадуть меншу! Скажуть — нічого не робив.

Здається, мені час іти з цього загону і шукати щось інше.

Хоча Томас злився і нервував, він усе-таки розумів, що залишився у відносній безпеці, бо загін пішов полювати на відьму і воїна. Невідомо, хто вони насправді.

В Ордені ще ті пройдисвіти. То банда розбійників удвічі більша, то замість одного вовка ціла зграя.

Частка з нагороди в мене завжди менша, ніж у решти. Він у гніві почав рубати гілки сокирою. Коли він випустив пару, на галявині утворилась досить велика купа лапника.

На лежанки вистачить, треба зібрати дров, а заодно пошукати воду.

Томас озирнувся, роздумуючи.

В якому місці може бути струмок?

З кіньми він уже закінчив, зваливши сідла й амуніцію в одну купу. Спутані коні мирно паслись на узліссі. Ліс зберігав мовчання, чулось лише шарудіння листя.

Цікаво, як довго вони будуть у погоні? Сонце хилиться до заходу, ще пара годин і стемніє. У лісі вже, мабуть…

Томас не хотів думати, що в лісі.

Зрештою їх п'ятеро, а він один. Що з ними станеться? Треба швидше закінчити з підготовкою табору, а то знову Родріго кричатиме.

Томас підійшов до звалених у купу речей, знайшов два шкіряних відра, ще раз окинув галявину поглядом і пішов шукати воду.

Дідько! На шістьох коней по два відра тягти для кожного. Добре, якщо вода буде не дуже далеко.

Буркочучи під ніс прокльони, він заглибився в ліс і продовжив пошуки води вздовж узлісся. Йому пощастило, струмочок виявився зовсім близько.

Перш ніж набрати воду у відра, він похлюпав в обличчя і напився сам.

Ну от, освіжився. Тепер і жити можна. Треба б ще у фляжці воду замінити на свіжу.

На той час, коли Томас закінчив із підготовкою табору, сонце сховалось за верхівками дерев.

Дідько! Вони що, змусять мене тут ночувати одного?

Він викопав яму і склав піраміду з гілок. Зрубав пару гілок, зробив два досить довгі кілочки з розвилками.

Вечерю теж самому готувати? Зазвичай наш ненажера Бруно цим займався. Томас зрубав ще одну гілку і зробив кіл набагато більший. Потім забив його в землю подалі від дерев і прив'язав до нього коней.

З чого готувати вечерю? З корчми виїхали поспіхом, продуктів не взяли. Полювати я не ходив, доведеться чекати до ранку. Чому ж усе складається так погано? Невже це відьмині прокляття?

Томас не вірив у прокляття і відьом, того вечора в нього почали з'являтись сумніви. Здалеку з боку, куди пішов загін, почувся гуркіт. Томас підняв обличчя до неба.

Дідько! Тільки грози не вистачало! Точно відьма винна!

Лягти спати Томас не наважився, натомість нарубав гілок і збудував невеликий навіс.

Хоч якийсь захист від грози.

Вогнище довелось перенести ближче до навісу.

Марна робота! Цікаво, вони вже наздогнали відьму і вже повертаються? Або зібрались ночувати в лісі? Якщо гроза їх застане, будуть злі як чорти. А може, продовжують погоню?

Тріск палаючих гілок перестав бути єдиним джерелом звуку на узліссі. Коні поводились спокійно. Попри грозу, після півночі Томаса зморив сон. Він так і не дочекався повернення загону.

Рано вранці його розбудили вогкість і прохолода.

Навіс вийшов дірявий! Я весь промок! Дідько! Вони так і не прийшли. Що мені робити? Іти за ними чи продовжувати чекати. Гаразд, спочатку щось підстрелю. Поїм, а там думатиму.

Дичини поблизу не виявилось. Йому знадобилось близько двох годин, щоб знайти і підстрелити досить великого птаха. У ранковому лісі він промок іще сильніше. Півтори години пішло на готування і їжу.

Треба осідлати коней і прив'язати їх до дерев. Потім сходити по слідах і перевірити, що сталось. Якщо їх не знайду, залишу знак, що я їх шукав, і поїду в село. Чекатиму там.

Прийнявши рішення, Томас викинув кістки і затоптав вогнище.

Закінчивши прив'язувати коней, Томас заглибився в хащу. Постійно прислухаючись до лісу, він знайшов сліди коней і пішов по них. По дорозі іноді траплялись зламані гілочки. Сліди копит перемішувались зі слідами людей. Всі вони вели в один бік.

Томасові досить легко було іти по цих слідах, їх явно ніхто не приховував. Він не був справжнім слідопитом, але був достатньо розумний, щоб розуміти — це ще не ознаки боротьби.

Якщо я легко йду по сліду, то Даріо набагато простіше було наздогнати втікачів. Що ж тоді сталось? Що їх затримало?

Томас ішов по слідах швидко, але іноді зупинявся і прислухався до лісу. Коні не іржали.

Значить, вони в безпеці.

Водночас оглушлива тиша лісу тиснула на мозок.

Якось дивно, зазвичай ліс повний звуків, а тут така тиша, ніби по лісу бродить якийсь страшний хижак і весь ліс завмер.

На всяк випадок він залишав за собою мітки: де зламав гілку, де зробив зарубку, щоб зворотний шлях був легший. Коли Томас вирішив повернути назад, він помітив попереду просвіт між деревами.

Гаразд, дійду до галявини, перевіддихну, а там подивимось.

Він вийшов із лісу і побачив широку смугу, протоптану через траву галявини.

Та тут так натоптано, вони що, всі тут юрбою ходили? Спочатку втікачі, потім наші.

Томас завмер на галявині, озираючись. Почуття небезпеки, якому він дуже довіряв, мовчало. Він простояв кілька хвилин, спостерігаючи за галявиною. Над галявиною розносився гул джмелів, іноді повз пролітали бабки.

Яка ідилія, нічого незвичайного, крім просіки через галявину. Ну чому ж так страшно? Вони пішли далі? Подивлюсь за галявиною в лісі. Якщо і там нічого не знайду, повернусь.