Розділ 17. Засідка

Елі завмерла, рука стиснула руків'я ножа, а погляд повернувся на галявину. Незаймана лісова галявина виглядала так, ніби її розсікли навпіл. А вони стояли за деревами за кілька метрів від стежки.

Чому ми стоїмо збоку, а не прямо перед просікою? Леону буде незручно. Трава заважає.

Над галявиною метались бабки. Джмелі по-діловому гули, запилюючи польові квіти. Густий аромат нещодавно роздавленої трави бив тим сильніше, чим більше пригрівало сонце.

Хіба вони дурні і полізуть на галявину? Я б не пішла. Там страшно і нічого не видно.

Не міряй по собі. Леон знає, що робить. Просто сиди тихо і роби, що він каже.

Несподівано на галявину вийшов високий худий чоловік із мечем у руках. Він озирнувся по боках і раптом пропав із виду. Слідом за ним на галявині з'явилась висока струнка жінка з арбалетом у руках, її броня відрізнялась від броні Леона, але теж була шкіряною.

Чому високий чоловік без броні? З мечем, але тільки в сорочці, штанах і куртці?

Босоніж?

Ні я не бачу його взуття мені незручно звідси дивитись трава заважає. Ти спеціально чіпляєшся?

Жінка промовчала.

З того боку галявини долинули голоси.

— Ну що? — спитала жінка, дивлячись на свого соратника. При цьому її арбалет ніби гуляв по галявині, постійно переміщаючись у різні боки.

— Тут пройшли. Зовсім недавно. Трава ще не піднялась. — Чоловік указав мечем на землю.

— Що будемо робити? На узліссі вони нас не зустріли, хоча в них був шанс перестріляти нас іще там. — Жінка не переставала тримати під прицілом арбалета всю галявину.

— Якщо будемо чекати решту, можемо відстати і нам знову доведеться їх наздоганяти. — Чоловік у задумі почухав підборіддя.

— Можу дати сигнал, щоб вони сходились до галявини, а ми підемо вперед, тут ніби безпечно. Так вони нас точно не загублять. — Жінка витягла з-за спини щось схоже на свисток.

— Та, давай сигнал і будемо потихеньку рухатись. — Чоловік зробив кілька кроків і зупинився. Елі продовжувала розглядати переслідувачів.

Як йому не жарко в шкіряних штанах і чоботях?

Ти про що думаєш? Тут люди вас убивати прийшли, а ти про штани.

Жінка піднесла до губ свисток і різко дунула. По лісу пронеслось гукання пугача. Жінка не зупинилась і повторила сигнал ще два рази. Дівчина не розуміла, що відбувається, але краєм ока стежила за поведінкою Леона. Він стояв, не рухаючись. Вона робила так само.

Над лісом із трьох боків пролунало гукання.

Все-таки одного залишили з кіньми. Значить, їх тільки п'ятеро. Троє відстали. Тепер треба чекати, поки ці підійдуть ближче. Якщо вони не підуть уперед, бій буде складніший. Судячи з того, звідки долинуло гукання, решта прибуде на галявину за кілька хвилин. Якщо ці двоє зараз підуть через галявину, то можемо встигнути прибрати їхні трупи.

Леон терпляче чекав, спостерігаючи за поведінкою парочки. Почувши сигнал у відповідь, жінка з арбалетом і чоловік із мечем почали просуватись через галявину. Вони йшли, обережно озираючись, але достатньо швидко. Елі відчувала, як її ноги починають тремтіти, а пальці вчепились у руків'я ножа.

Елі вже готова була запанікувати.

До них вже десять метрів, а він досі не стріляє.

Він знає, що робить! Не заважай. Він тебе ще жодного разу не підводив. Дихай!

Дівчина обережно видихнула повітря і знову вдихнула. Несподівано для неї тенькнула тятива, стріла коротко прошипіла і вдарила в тіло.

Переслідувачі були приблизно за п'ять метрів. Тому Елі почула, як стріла хлюпнула і пробила ліве око жінці, а потім із тріском пробила череп наскрізь. Жінку від удару стріли повело вліво. Пролунало клацання. Чоловік скрикнув. Друга стріла Леона пронизала йому горло і перервала крик.

Як швидко! Я нічого не побачила!

— Підбери зброю. — Леон приставив лук до дерева і побіг на галявину. Схопив трупи за ноги і потягнув назад. Елі наче в сні вискочила на галявину, схопила арбалет і меч.

— Швидко назад. — Голос, сповнений сталі, привів до тями, змусив дівчину розвернутись і побігти назад у кущі.

— Добре. — Леон оглянув галявину.

Голос став рівним і спокійним, ніби він милувався полем із маками.

Я впоралась! Я йому допомогла!

Елі від радості ледве стримувала порив підстрибнути, але голос Леона привів до тями.

— Чекаємо решту. Не шумимо. — Леон подивився на Елі.

Що з нею? Пробіжка всього-на-всього десять метрів, а дихає наче кілометр пробігла. Очі! Вона радіє? Чому в її смарагдових очах щасливі іскорки ейфорії? Сподіваюсь, вона не збожеволіла.

Ось так просто він заради мене вбив двох людей.

Ти або вони, він вибрав тебе.

Але він і себе захищає.

Ти не розумієш! Якби він хотів захистити себе, він би давно тебе кинув і пішов би своїми справами головним шляхом.

Заради мене? Але я ж марний тягар. Верхи їздити не вмію, зброєю не володію, полювати не вмію. Яке з мене пуття? Один тягар ще й такі проблеми за собою тягну.

То перестань бути тягарем, он лежить арбалет.

Я навіть заряджати його не вмію, не те що стріляти.

Попроси, щоб він зарядив і навчив, як вистрілити.

Елі підійшла до трупа жінки, підняла арбалет і чохол із болтами.

— Леоне, — пролепетіла вона, лякаючись власної сміливості. Він обернувся і подивився на зброю в її руках. Мовчки підійшов і зарядив арбалет.

Дівчисько росте. Набралась сміливості навести зброю на людину?

— Наводиш на людину, натискаєш на цю скобу знизу. Без моєї команди не смій стріляти. Я стріляю в правого, ти — в лівого.

Дівчина кивнула.

— А якщо я не влучу? — Елі взяла в руки заряджений арбалет. Леон одразу відвів його вбік.