Розділ 16. Втеча.

— До самого лісу спішуватись не будемо. — Леон вкотре озирнувся і придивився до хмари пилу.

Вони що, вирішили коней загнати? Так довго скачуть.

— А якщо я втомлюсь і впаду з сідла?

З одного боку, Елі вже краще трималась верхи, з іншого — її тіло дедалі більше зношувалось і вимагало відпочинку.

Як він не розуміє? У мене вже мозолі на попі горять, ноги болять.

Краще думай про те, що з твоєю попою станеться, якщо вони вас доженуть.

Доросла жінка сперечалась із дівчиськом.

Добре, якщо просто заріжуть. А якщо ні? Свічником не відмахаєшся.

— Якщо впадеш?.. Тобі трава до підборіддя, як ти збираєшся іти пішки? — Леон знову озирнувся на пилову хмару.

Ні, все-таки вирішили поберегти коней, перейшли на крок.

Хмара позаду повільно розвіювалась.

Значить, у нас є приблизно півгодини, щоб піти в ліс. По високій траві вони навряд чи зможуть гнати коней. Треба їх заманити на лісову галявину і там перебити, коли вони розтягнуться. Це найнадійніший варіант. Головне все робити швидко.

Леон перевірив кількість стріл у сідельному сагайдаку.

П'ятдесят стріл має вистачити з головою. Особливо якщо стріляти впритул. На одного — одна стріла. Гадаю, їх там щонайбільше семеро вершників.

Він витягнув лук і перевірив натяг тятиви. Потім прибрав у налуччя.

Елі розуміла, що він готується до бою. Дівчина спостерігала за тим, як Леон по-діловому перевіряє зброю і перераховує стріли, а в голові роїлись думки.

Знову через мене проблеми. А я нічим не можу допомогти.

Можеш! Чітко виконуй його накази, не відволікай під час бою і не плутайся під руками. Сиди тихенько і не висовуйся — це найкраще, що ти можеш зробити.

Та, але він один, а їх багато. А якщо його вб'ють? Мені страшно!

Дурепо! Навіть не смій про це думати. Якщо його вб'ють, у тебе є ніж. Краще одразу переріж собі горлянку. Принаймні ніхто тебе не катуватиме.

Я не хочу щоб він помирав.

Тоді терпи і виконуй всі його вказівки. Він жодного разу не змушував тебе робити щось погане.

— Ти чого скисла? — спитав Леон спокійним упевненим голосом.

Так, вона похмуріша за хмару. Зовсім перелякалась. Навіть не вередує.

— Мені страшно. — Елі дивилась уперед на ліс, бо озиратись було ще страшніше. Вона боялась побачити, що ззаду вже з'явились вершники.

— Не бійся, їх не так уже й багато. — Вони в'їхали на узлісся. Леон востаннє озирнувся назад. — Їх шестеро, якщо залишать одного з кіньми, то п'ятеро. Їдуть кроком, не женуть. Значить, у них коні втомились. У нас є час піти глибше в ліс, а там щось придумаю.

Рівний голос Леона заспокоював дівчину, але тривога нікуди не ділась.

— Ти не розумієш. Я за тебе боюсь. — Елі підняла на Леона мокрі очі і відвернулась.

— За мене? — У його голосі чулось явне здивування.

Вона за мене боїться? Ну так. Вона ж залишиться одна, беззахисна. Звичайно, вона боїться. Не найкраще місце для дівчиська.

Дівчина промовчала.

Я й так занадто багато сказала. Сміливості продовжувати мені не вистачить.

Всередині ворушився липкий клубок страху, руки дрібно тремтіли, а дихання стало уривистим.

— Все. Далі пішки.

Леон зіскочив перед стіною лісу, повернувся і зняв Елі з сідла.

— Я йду попереду. Армак іде за мною. Ти йдеш слідом. Не відстаєш і стежиш, щоб тебе не вдарило гілкою в обличчя. Твоя кобила іде за тобою.

Дівчина кивнула і розмазала кулаком по обличчю сльози.

— Добре. Я постараюсь не відставати. — Почувши відповідь, він повернувся, взяв Армака за вуздечку і пішов у ліс.

Легкий присмерк огорнув дівчину, щойно вона увійшла в хащу. Чорний круп бойового коня став єдиним орієнтиром.

Тільки б не відстати, ноги ледве тримають.

Елі йшла за чорним конем, ухиляючись від гілок. Тріск гілок, що ламалися під копитами гнідої кобили, викликав хвилі страху.

Їй здавалось, що з-за будь-якого дерева її можуть схопити.

Він так далеко! Я його не бачу. Мені так страшно! Чому я не можу іти поруч із ним?

Тому що він прокладає шлях, щоб тобі легше було іти.

Знаю, але я його не бачу…

Сльози текли двома струмками по щоках, але Елі не було коли їх витирати.

Вона вже втратила лік часу. Їй здавалось, що вона йде безкінечно. Іноді кобила впиралась. Дівчині доводилось тягти її сильніше. Змушувати іти вперед. Ноги ослабли й ледве тримали, коли вона почула голос Леона.

— Прийшли. — Попри свої слова, Леон продовжив іти. Елі за інерцією продовжила іти за своїм орієнтиром.

Якщо ми прийшли? Чому ми не зупинились? Я не розумію, що він задумав.

Тобі й не треба, просто роби, що він каже.

Я роблю.

Ідучи галявиною, вона насилу повертала голову і озиралась. Шия затекла від ходьби підліском.

Трава висока. Я нічого не бачу крім трави і дерев.

Леон перетнув галявину і вже входив у ліс з іншого боку.

— Рухайся, треба підготуватись. — Елі промовчала, але з останніх сил пішла швидше.

Якщо я зараз впаду. Я вже не зможу встати. Я ніколи в житті так не втомлювалась…

Вона не помітила, як Леон наблизився. Він схопив її в оберемок однією рукою, а другою вхопив вуздечку кобили. Розвернувся і потягнув обох у ліс.

Він прийшов. За мною. Він мене не кинув. Він мене забрав. Він так пахне…