Розділ 15. Мисливці за головами 2.

Родріго зайшов до корчми і озирнувся.

Засіли правильно в глибині, як завжди. Бруно жере так, ніби збирався вигризти миску разом із дном. Матео крутив у пальцях кухоль і щось розповідав Томасові, явно більше заради власного голосу, ніж заради слухача. Даріо мовчить і слухає. Як я і наказав. Відщипує хліб маленькими шматочками і акуратно оглядає зал. Інес, як завжди, настороже. Боком до стіни, щоб бачити і двері, і вікна, і сходи. Якщо в цій дірі взагалі були сходи. Так, є за стійкою.

Загін помітив командира і притих. Матео замовк першим. Інес трохи повернула голову. Даріо підняв очі від хліба. Родріго підійшов широким упевненим кроком до столу і кинув перед ними сувій.

Печатка Світлого Ордену вдарила по дереву важче за будь-яку монету.

— Робота, — сказав Родріго.

Матео потягнувся до сувою, але Інес виявилась швидшою. Розгорнула, пробігла очима по рядках і тихо присвиснула.

— Відьма. І воїн із нею.

— Нагорода? — спитав Бруно з набитим ротом.

— П'ятнадцять золотих, — сказав Родріго.

Бруно перестав жувати, відсунув миску і подивився на сувій.

Томас випростався.

Цікаво? Як ділити будуть? Нас шестеро, мені знову найменша частка?

Матео повільно поставив кухоль на стіл.

— П'ятнадцять? — перепитав він. — За ці гроші можна купити п'ять коней. Добрих. І ще господаря корчми на додачу, якщо не скиглитиме забагато.

— Десять за відьму, п'ять за воїна, — сказала Інес, не відриваючись від сувою.

— За дівку більше, ніж за воїна? — Бруно хмикнув. — Значить, дівка важлива.

— Або Орден зовсім з'їхав з глузду на своїх відьмах, — сказав Матео, колупаючись у зубах кісткою.

Базікало. Зовсім ненадійний.

Родріго подивився на нього.

Матео підняв долоні.

— Мовчу.

— Живими треба? — спитав Бруно. — Чи можна мертвими?

Інес дочитала рядок і кинула сувій назад на стіл.

— Байдуже — або самих, або голови.

— Значить, простіше голови. Везти легше, — сказав Даріо.

Це були його перші слова відтоді, як вони зайшли в село.

Родріго кивнув.

— З мертвими мороки менше.

— А якщо дівка справді Відьма? — спитав Томас.

— Тоді тим більше треба вбити, бо ще хтозна-яку гидоту начаклує, — сказав Бруно.

Наївні. Яка Відьма? Просто Орден клеймить неугодних дівок. Була б відьма, всією країною б із нею воювали.

Матео усміхнувся.

— Головне, щоб морок не наклала, тоді взагалі не знайдемо їх. П'ятнадцять золотих все-таки.

Родріго вдарив пальцями по сувою.

Розмову одразу зрізало.

— Вони були тут.

Інес підняла погляд.

— У селі?

— Староста сказав: вранці бачили високого воїна і руду дівку. Пішли до нашого приїзду.

Даріо трохи повернувся до вікна, ніби вже бачив за ним дорогу.

— Куди?

— На південний схід. До лісу.

Бруно витер рот тильним боком долоні.

— Пішки?

— На конях, — сказав Родріго. — Але не загін. Один воїн і дівка.

— Якщо до лісу не дійдуть, візьмемо на рівнині, — сказав Даріо.

— А якщо дійдуть? — Томас глянув на нього.

Інес коротко усміхнулась.

— Тоді поліземо за ними в хащу, а коней залишимо з найщасливішим із нас.

Матео подивився на Томаса.

— Бачиш? У тебе вже є шанс відзначитись.

Томас почервонів.

— Стули пельку.

Родріго згорнув сувій і сунув за пояс.

— Виступаємо зараз.

Бруно незадоволено подивився на недоїдену миску.

— Я не доїв.

— Доїси в сідлі, — сказав Родріго.

Матео підвівся першим.

— П'ятнадцять золотих, Бруно. За такі гроші навіть ти зможеш купити собі приціл.

Бруно повільно встав з-за столу.

— Скажеш ще раз — твій зламаю.

— У дорогу, дівчиська, — сухо сказала Інес, взяла арбалет і рушила до виходу.

Вийшовши з корчми, загін відв'язав коней і скочив у сідла. Бруно на ходу дожовував шматок хліба, Матео підтягував ремінь із ножем, Інес прибрала арбалет у чохол біля сідла, щоб діставати одним рухом. Даріо мовчки сів у сідло першим і очолив загін, виїжджаючи з села.

Родріго оглянув їх.

Сподіваюсь, встигнемо вчасно. Даріо не повинен підвести.

— За воротами на південний схід. — Даріо кивнув і звернув на бездоріжжя.

— Два коні, — сказав Даріо. — Свіжі. — Сліди від копит двох коней міг би помітити навіть дилетант.

— Наші? — спитав Томас.

Даріо навіть не подивився на нього.

— А ми з лісу приїхали чи дорогою?

Родріго мовчав.

Даріо вказав на сліди.

— Один кінь важчий. Другий легший. Галопу немає. Йшли кроком.

— Значить, не поспішали, — сказав Матео.

— Або не могли, — відповів Даріо.

Родріго випростався в сідлі.

— Уперед. Слід не втрачати.

Вони рушили по рівнині риссю.

Слід читався легко. Два коні йшли майже прямо на південний схід, у бік лісів. Суха низька трава, земля вранці була м'яка після нічної вогкості, копита залишали достатньо глибокі вм'ятини, щоб Даріо не затримував загін без потреби.

Потім він підняв руку.

Вони зупинились.

— Що? — спитав Родріго.

— Злазили. — Даріо вказав на сліди чобіт поруч із відбитками копит.

Бруно сплюнув убік.

— Хто?

— Обоє.

— Навіщо? — Інес зацікавилась обговоренням і підвела коня ближче.

— Поки не знаю. — Даріо пришпорив коня і перейшов на рись.

Через деякий час людські сліди зникли.

Даріо збавив хід. Тепер він дивився не тільки вперед, а й вниз, збираючи дорогу шматками, як чужу думку. Побачивши через якийсь час сліди ніг, він почав розмірковувати, стежачи за відбитками на землі.

Хтось із двох не може весь час їхати в сідлі. Вони спішуються, ідуть пішки, потім знову сідають і знову їдуть верхи. Дивне переміщення. Або воїн поранений у ногу, або дівка новачок у верховій їзді?