Розділ 14. Мисливці за головами

Шестеро вершників в'їхали в село риссю, люди на вулиці поспіхом звільняли дорогу, лаючись на кінників.

Попереду їхав Родріго. Він сидів у сідлі прямо, дивився тільки туди, де дорога розширювалась до центру села. Металева броня виблискувала в сонячних променях, виділяючи рослого воїна на тлі загону.

Може, тут пощастить? Останнім часом мало роботи. Близько місяця тому від столиці до кордону пройшов загін гвардійців. Пройшлись як гребінкою. Всіх розбійників, грабіжників та іншу наволоч вичистили.

Обличчя спокійне, темне від вітру і дороги. На поясі меч, за сідлом дорожній мішок, плащ перекинутий через стегно.

За ним тягнулася решта загону.

Скільки можна мотатись по селах. Набридло! Скоріше б хоч якесь пристойне місто. Там хоч можна буде відірватись. Вино, доступні дівки.

— Ставлю мідяк, тут годують гірше, ніж у тій попередній дірі.

Матео їхав, розвалившись, ніби село вже належало йому. Він встигав дивитись на вікна, на дівок біля криниці, на вивіску коваля і на чужі курники.

Ну, хоч готувати не треба на цю зграю. Наїмся вдосталь, відпочинемо в нормальних ліжках.

— Аби годували. — Широкий, важкий, з короткою шиєю і руками м'ясника, Бруно скоса глянув на нього.

— Ось це думка воїна, — усміхнувся Матео. — Коротка і кругла, як твоя голова.

Бруно лише змірив його поглядом.

Ідіот, що з такого взяти?

А я до чого? Чого витріщився, здоровило?

Томас хмикнув, але одразу осікся, коли Бруно глянув уже на нього.

Інес їхала трохи осторонь, ніби не мала нічого спільного з цими недоумками.

Ідіоти! Вічно такі галасливі. Зараз би ванну гарячої води. Відмитись, а то смерджу, як ці скоти. Ніколи не думають про небезпеку.

Її легкий арбалет лежав у чохлі біля сідла так зручно, ніби рука сама знала дорогу до ложа. Вона дивилась не на вивіски і людей, а на двері, кути, паркани, відчинені вікна. На місця, звідки могли побачити їх раніше, ніж вони самі захочуть бути поміченими.

Даріо замикав. Мовчазний, сухий, з обличчям людини, яка звикла більше дивитись вниз, ніж на чужі пики.

Телепні! Якби не Родріго, сиділи б на узбіччі жебракували. В одного в голові вино й дівки, в іншого жратва. Добре, в загоні не всі ідіоти. Інес нормальна, але помішана на чистоті. За новачком треба поспостерігати. Він хоч і нервовий, але буде розумніший, ніж ці два дурні. Недарма його Родріго в загін взяв, але щось наперед поки не ставить. Усе більше змушує брудну роботу робити. Може, перевіряє на стійкість?

Він не шукав нікого конкретно. Просто відзначав дорогу, бруд біля криниці, свіжу солому біля конов'язі, кількість коней біля корчми.

Звичайне село. Звичайний ранок. Дим із труб, мокрі корита, собаки під парканами, напівсонні обличчя в дверях. Шестеро озброєних вершників робили цей сільський ранок небезпечнішим.

Біля корчми Родріго натягнув повіддя. Його кінь зупинився першим. Решта підтягнулись слідом. Тупіт коней і брязкіт металу заповнив вулицю. Хлопчисько, що сидів, як завжди, на конов'язі, лише спостерігав.

Від таких і мідної монети не отримаєш, не те що той здоровий воїн, який дав дві.

— До корчми. Їжте. Пийте. Слухайте. — Родріго не обернувся. Тільки зіскочив і коротко кинув.

— А ти? — Бруно вже перекидав ногу через сідло.

— До старости. — Родріго поправив ремінь на рукавиці і подивився в бік будинку старости. Потім передав повід свого коня Томасові.

— Прив'яжи до конов'язі. І без шуму. — Томас кивнув надто швидко.

— Зрозумів. — Родріго затримав на ньому погляд.

Я йому що, хлопчик на побігеньках? Я для чого в загін записався? Коней прив'язувати?

— Без шуму, Томасе. — Той ковтнув і кивнув уже повільніше.

Родріго пішов до будинку старости.

Молодий нервовий. Хоче виділитись. Дурний, такі першими гинуть…

— Живі будемо, якщо юшка не вб'є. — Матео підняв голову до вивіски.

— Ти спочатку заплати, — сказала Інес і витончено, з котячою грацією, зіскочила з коня.

— Я схожий на людину, яка не платить? — Матео озирнувся в пошуках підтримки у соратників. Решта лише усміхались, спішувались і прив'язували коней.

— Ти схожий на людину, яку часто б'ють за борги. — Інес витягла арбалет із чохла і пішла всередину корчми.

І як довго мені з такими засранцями в одному загоні бути?

Всередині вона зупинилась на мить і окинула зал чіпким поглядом.

Жодного нормального чоловіка… Самі місцеві п'яки.

— Завжди вона така. Тільки й любить, що свій арбалет. — Бруно тихо пирхнув, проводжаючи поглядом апетитну фігуру жінки.

Я б із нею постріляв…

— Може, тому що арбалет рідше промахується, ніж ти? — Матео усміхнувся і пішов до корчми, не переймаючись відповіддю. Штовхнув двері плечем, ніби входив до старого знайомого.

Дурень. Не можна заводити романи в одному загоні. Боком вилізе.

— Базікало! Я не промахуюсь. — Бруно почервонів і потягнувся до зброї.

Я йому колись точно голову проломлю.

Заходячи до корчми, Бруно пригнувся в прорізі. Даріо затримався на мить біля порогу.

Ніби все тихо…

Оглянув вулицю і тільки тоді зник усередині.

Томас прив'язав коней біля конов'язі і кинув погляд услід Родріго.

Я що, паж якийсь або зброєносець? Теж мені принц? Але поки доводиться терпіти.

Ватажок не обертався. Він ішов до старости так, ніби село було не місцем відпочинку, а ще однією роботою. Проводивши командира поглядом, Томас теж зайшов до корчми.

Родріго широко відчинив двері і зайшов до будинку старости, застав місцевого голову за сніданком.