Розділ 12. Виправдання сподівань

Негучний стукіт у двері розбудив Леона.

Кого нелегка принесла?

Він розплющив очі. Ранішнє проміння освітлювало кімнату. Підводячись із ліжка, він підхопив меч і підійшов до дверей. З того боку почулось невпевнене шарудіння.

— Батько прислав? — Леон відчинив двері і подивився на хлопчиська. Той змовницьки кивнув і відступив на крок.

— Господарю, тато каже, що з'явилися новини. — Леон кивнув і повернувся до кімнати.

Найімовірніше, про погоню. Сподіваюсь, тільки вісті, а не переслідувачі.

Скрип дверей і кроки Леона розбудили дівчину.

— Щось сталося? — Елі відкинула ковдру і сіла на ліжку. Сонячне проміння одразу проникло в її пишне руде волосся. Леон одягав обладунки. Сон миттєво вивітрився і змінився панікою.

Невже він таки вирішив мене залишити? Ні! Тільки не це!

У грудях дівчини стиснувся зрадливий клубок, а голос здригнувся.

Ні. Не може бути! Я ж тільки вчора допомагала йому їх знімати. Потім ми нормально вечеряли. Він навіть замовив мені гаряче молоко! Що відбувається?

Вона підвелась із ліжка, та не насмілилась підійти. Стоячи босими ногами на підлозі в обривках лахміття замість спідниці та сорочці Леона, Елі виглядала безпорадно. Сонячне проміння ніби знущалось, надаючи її рудій чуприні вигляду корони. Леон не обернувся. Тільки промовив:

— Збирайся. У нас багато справ. — Він не звернув уваги на її переживання і вийшов із кімнати.

Не встигла прокинутись, а вже паніка. Та що з нею коїться?

Він сказав збиратись? Значить він мене не кидає? Значить ми йдемо разом!

Елі нарешті видихнула і почала метатись по кімнаті, міркуючи, що вона має зібрати.

Черевики взуй. Дурепо!

Просинаючись, промовила жінка.

Невже люди Руфо вже прийшли в це село?

Не дури! Він сказав збиратись. Не відволікайся!

Взувши черевики, Елі окинула поглядом кімнату і вискочила в коридор. Стрімко збігши вниз, вона врізалась у спину Леона.

— Ой… Я готова. — Він озирнувся і змірив її поглядом.

Так і знав. Треба було дати чітку вказівку.

— Волосся… Гаразд.

— Я зараз. — Елі рвонула до сходів, намагаючись забрати хустку.

Дурепо! Зовсім забула найголовніше, сховати волосся.

— Вже не важливо. — Голос Леона зупинив її порив.

У його голосі немає злості він не злиться? Але ж я забула пов'язати хустку.

Об стійку вдарилась монета. Глухий стук змусив Елі здригнутися.

— Добре. — Леон кивнув господарю корчми і рушив до дверей. Не обертаючись, кинув:

— Ходімо.

Біля виходу чекав споряджений Армак. Він подивився на господаря, пирхнув і вдарив копитом. Леон ніжно поплескав його по шиї і промовив:

— Не поспішай, друже. У нас ще є справа. — Кінь переступив із ноги на ногу і скоса глянув на Елі.

Ти спав у стайні, а я з ним в одній кімнаті. Заздри! Чорний демоне!

Дівчина, користуючись із того, що воїн її не бачить, показала коневі язика.

Кінь, штани, чоботи, куртка, ніж.

— Ходімо, — повторив Леон і пішов до будівлі навпроти корчми. — Там крамниця. Тебе треба одягти, — промовив воїн рівним голосом.

Мене одягти? Навіщо? Він хоче купити мені одяг? Це що прощальний подарунок?

Подих дівчини знову збився. Вона не насмілилась ослухатись і поплелась за Леоном. Зайшовши до крамниці, Леон озирнувся і не побачив продавця. Постукав по прилавку:

— Господарі!

З підсобного приміщення виринув худорлявий дідок. Не встиг він привітати покупців, як Леон кивнув на Елі і промовив:

— На неї. Куртку, чоботи, штани. — На мить задумався і додав: — Мисливський ніж із піхвами.

— Так, господарю. — Дід заметушився, підбираючи одяг за розміром.

Навіщо мені чоботи? У мене ж є черевики. Він сам їх для мене зробив.

Елі стиснула кулачки і опустила погляд до підлоги.

— Переодягайся. Швидко. Часу мало. — Леон указав на куток крамниці, закритий важкою завісою. Потім повернувся до прилавка і взяв мисливський ніж.

Ніж? Навіщо він ніж купує? Я не вмію битись ножем.

Дурепо! До чого тут битись? У поході ніж завжди потрібен. Їжу різати, гілки зрізати.

Елі завмерла, намагаючись осягнути, що відбувається.

— Не стій. — Голос Леона змінився, ставши жорстким. Він витяг із піхов мисливський ніж і почав розглядати клинок. Дівчина підхопила речі і метнулась за завісу.

Добре хоч сорочку не забрав.

Вона вдягла шкіряну куртку, потім стягнула з себе спідницю.

Дурепо! Знімай черевики. Штани, як одягати будеш?

Дівчина неохоче стягнула черевики і вдягла штани.

Леон відсунув завісу.

— Леоне, я… — Елі здригнулась і спробувала виправдати зволікання, але він лише промовив:

— Сядь. — Вона слухняно вмостилась на лаві. Воїн поставив біля її ніг чобітки і поклав два шматки м'якої тканини. Потім опустився на одне коліно і промовив:

— Дай ногу. — Вона не ворухнулась.

Навіщо йому моя нога? Він же зовсім на мене уваги не звертав. Тепер просить ногу.

Леон підняв на дівчину здивований погляд.

Вона що, ніколи чобіт не носила?

— Перш ніж взувати чоботи, треба намотати онучу. Давай ногу. — Щоки Елі ще більше налились рум'янцем від власної дурості.

Чому я весь час думаю всілякі дурниці?

Леон не став чекати на реакцію, взяв ногу і підтягнув до себе. М'яка тканина почала обгортати ступню і щиколотку.

Він же просто допомагає мені взути чоботи. Його рука така сильна, але мені зовсім не боляче. А ще така гаряча і приємна…

Занурившись у думки й переживання, Елі не помітила, як він натягнув чобіток на ліву ногу.