Розділ 11. Чутка біжить швидше за коня

Того ж вечора, коли Елі намагалася впоратися з ремінцями й застібками на броні Леона, у місті Равелі відбувалися свої події.

Дім пріора Руфо.

Руфо вже зібрав людей Ордену, вартових, посильних і свого силового помічника.

Доповідь прийшла вранці. Чутки я вже пустив містом. Тепер треба подумати над тим, щоб чутки перетворилися на полювання, не тільки в Равелі, але й далі. Люди звикли вірити оголошенням. А винагорода змусить поворушитися гарячі голови.

Товстун сидів за столом, потираючи спітнілі долоні.

Жива Елі небезпечна. Вона могла розповісти не тільки про таємну страту, але й про те, що було до неї. Як храмовники привели її до мене під виглядом роботи. Як я намагався затягнути її до ліжка. Як вона вдарила мене свічником. Як після цього її схопили, і я оголосив незгідливу, брудну дівку відьмою.

Де Гарсо? Давно мав прийти! Знову десь тиняється старий плут!

Руфо підхопився. Задумливий стан миттю змінився шаленим гнівом.

Він мені так усі плани зірве!

Пріор Руфо метався кабінетом. Під його жирними руками, прикрашеними перснями, їжа й напої розлітались по підлозі. Прислуга затамувала подих і намагалася стати непомітнішою.

— Де Гарсо? Я ж наказав йому прийти до мене негайно!

— Скільки мені ще чекати? Справа не терпить зволікань! Передайте Гарсо! Якщо він зараз же не з'явиться… — Двері відчинилися й перервали тираду противного товстуна.

— Пріоре Руфо. Поспішав як міг. — Високий худорлявий старик, убраний у шати Світлого Ордену, увійшов до кімнати. — Збирав доповіді. — Він потряс купою сувоїв і кинув їх на стіл, поверх карти.

— Всім вийти! — Голос Руфо зірвався на свинячий вереск.

Як завжди. Щойно запахне смаленим, він перетворюється на дику свиню.

Обличчя радника лишалося непроникним.

— Ти розумієш? Якщо відьма вижила і про неї дізнаються король або його підлеглі…

Хай теж понервується.

Руфо не договорив, а дав раднику простір для фантазії.

Жирна худобина! Сам накликав біду, а тепер хоче мене приплутати.

— До нас пришлють королівських слідчих і почнуть велику державну перевірку?.. — мовив Гарсо, чи то стверджуючи, чи то запитуючи.

Подивимось, як довго ти протримаєшся на посаді пріора.

— Так, пришлють, і тоді всім буде непереливки, не тільки мені. — Руфо метався кімнатою, штовхав бокали й рештки їжі.

Ох, цей плут Гарсо! Тільки й думає, як мене підсидіти. Чорт! У цій глушині навіть вірного помічника не знайти!

В думках Руфо лукавив, його помічник не розділяв плотських утіх свого начальника. В усьому іншому Гарсо лишався лояльним до Ордену.

— Отже. Згідно з донесеннями, відьму ми поки не знайшли. — Старик закашлявся. Прочистив горло й продовжив, вказуючи на сувої: — Щодо її супутника, ми не знаємо, хто він, але є підозра…

Ось він завжди так! Тягне кота за хвіст, і не знаєш, чого чекати, що скаже, щось хороше чи щось погане. Вічно веде свою гру, кожне слово кліщами треба видирати.

— Яка підозра?

Товстун завмер. Нога зависла над глечиком. Він повернув голову до радника. В його очах відбилися цікавість і переляк.

— Опис воїна, що напав на наших людей, збігається із зовнішністю командира сотні королівських гвардійців, які місяць тому проїжджали через наше місто. — Гарсо знову витримав паузу, даючи пріору можливість подумати.

Ну що, жирдяю, тобі стає цікаво, чим може закінчитися твоя дурість?

— Не може того бути! Гвардійці виїхали з Равела на день раніше, ніж ми збиралися повісити відьму. Навіть до міста не заїхали. — Руфо повернувся до столу й почав риятися в сувоях донесень.

— Ось, дивись доповідь. — Пріор розгорнув сувій. Помічник побіжно переглянув документ.

Жирна свиня! Я й так знаю, що в ньому написано. Там сказано про загін, але ніхто не бачив їхнього командира після того, як твою банду розбили… Піділлю олії у вогонь. Ха-ха! Хай тремтить жирна свиня.

— Високий, суворий, років тридцяти, майже два метри зростом, коротке руде волосся й величезний чорний кінь. Нікого не нагадує?

Думай, жирний кабане! Добре думай! Ти так мучив підлеглих, щоб вивідати всю інформацію про звільнення відьми. Невже ти не помітив? Нападник схожий на командира гвардійців.

Старик порився в сувоях і витяг той, у якому був опис рятівника відьми. Розгорнув документ і поклав поруч із доповіддю про загін гвардійців.

Все ж таки погані новини!

Очі Руфо перетворилися на вузькі щілини, а підборіддя затремтіло.

— І що нам тепер робити? — Владний вереск пріора змінився тихим, тремтячим буркотінням.

Нам? Я не намагався ґвалтувати невинну сироту. Я не називав її відьмою. Ти сам усе це зробив. Звісно, я тобі допоможу, але чим це закінчиться? Навіть я не знаю. Тим паче що допомагати я тобі буду тільки для годиться.

— Якщо королівський капітан повертався з нашого міста, значить, швидше за все, він поїде до столиці. Тоді нам треба розіслати посильних і перекрити дороги на північ, що ведуть до Арвею. Якщо ми встигнемо перехопити втікачів до того, як вони потраплять до столиці, є шанс замʼяти справу. — Радник звільнив карту від сувоїв і продовжив:

— Нам треба оголосити велике полювання, виділити добру винагороду. Тоді всілякі найманці захочуть принести голови втікачів нам. Також треба повідомити нагору про ситуацію, що склалася. Можливо, нам допоможуть. Останній рік король цікавиться нашим Орденом, а це недобре.

— Винагорода за голову — не проблема, але що нам написати в оголошенні? — Очі пріора заблищали.

Так! Гроші вирішують безліч проблем. За гроші їх одразу вб'ють, відрубають голови, принесуть нам. Неважливо, капітан він чи ні. Великі гроші змусять купу народу полювати на них.