Розділ 10. Обладунки

З першими сутінками втікачі ввійшли до села. Леон не звернув уваги на вартових, в'їхав у ворота, як до себе додому. Воїни не наважилися стати йому на заваді: одразу впізнали лихого бійця, лише скоса глянули на брудну дівчину, що йшла слідом. Щойно мандрівники рушили вглиб села, вартові заговорили.

— І де він цю чумазу заморишку підібрав? — тихо запитав перший, проводжаючи цікавим поглядом вершника й його супутницю.

— Не пхай носа в чужі справи. Не бачиш? З такими краще не зв’язуватися: вмить на шматки порубає. — Другий смикнув приятеля за плече. — Воно тобі треба? Староста сам розбереться.

Леон їхав, не зупиняючись, до центру села. Рідкісні перехожі озиралися, та вважали за краще мовчати, коли бачили велетенського воїна на чорному скакуні. Хтось притискався до тину, хтось шанобливо вклонявся й відводив погляд.

Леон мовчки кивав у відповідь на вітання й їхав далі. Елі йшла поруч, тримаючись за стремено й не відриваючи погляду від землі. Невдовзі вони дібралися до місцевої корчми. Хлопчисько, що вештався неподалік, зіскочив із конов’язі й підбіг до коня.

— Напої. Нагодуй. Почисть. — Леон кинув хлопцеві дрібну монету й штовхнув двері.

Коли двері корчми розчинилися й усередину ввійшов велетенський рудий воїн із мечем при боці, гамір у залі миттю вщух і всі повернули голови до входу. Леон обвів зал важким поглядом і неспішно пішов до стійки.

— Кімнату на двох.

Елі тінню тулилася до його спини. Ми що, будемо в одній кімнаті? В одному ліжку? Прокинься, подруго! Яке ліжко? Добре, як на підлозі виспишся… Хоровод думок перервав уже звичний суворий голос:

— Два ліжка. Гарячу воду й їжу в кімнату. — Монета глухо вдарила стійку. Леон навіть не поцікавився ціною нічлігу.

Господар корчми кинув протирати кухоль, підхопив монету й простяг ключ:

— Другий поверх, треті двері ліворуч. — Гладкий чоловік глянув на Елі й одразу відвів очі. Повернувся спиною до мандрівників і гукнув:

— Гей, на кухні! Вечерю на двох. — На мить замислився й додав: — Добру.

Леон уже піднімався сходами, не зважаючи на оточення. Елі, не здіймаючи погляду, поплелася слідом. Два ліжка. Гаряча вода. Вечеря на двох. Розмріялася! Як митися будеш при ньому? Ну й що? Він же не чіплявся до мене ні біля струмка, ні на галявині, ні вночі. А ти б хотіла, щоб чіплявся? Ні! Не знаю…

— Заходь, — коротка команда Леона перервала думки дівчини. Елі слухняно ввійшла до кімнати й утомлено сіла на одне з ліжок. Кімната здавалася майже порожньою: два ліжка, невелика шафа, вікно. Огарок свічки на столі й пара стільців.

— Принесуть воду — умийся. Піду перевірю Армака й заберу речі. — Леон повернувся до дверей і вже майже вийшов.

— Кого перевіриш? Гаразд. — Елі підняла розгублений погляд на супутника.

— Коня. — Він вийшов і зачинив за собою двері, лишаючи дівчину наодинці з думками.

Так ось як тебе звати, чорний демоне. Армак. Горде ім'я. Недарма ти такий лютий. У двері постукали. Елі спробувала встати, та зупинилася.

— Хто?

— Вода гаряча, — з-за дверей пролунав молодий дівочий голос.

— Заходь. — Елі лишилася сидіти на ліжку. Двері відчинилися. До кімнати ввійшла дівчина з глечиком води й тазом. Так, вона майже моя ровесниця. Може, навіть молодша. Мабуть, донька господаря корчми. Дівчина поставила таз на підлогу, поряд опустила глечик із гарячою водою. Кинула погляд на Елі й опустила очі додолу.

— Їжу принесу трохи згодом. — Донька господаря розвернулася й вибігла з кімнати.

— Дякую. — Елі ледве встигла подякувати дівчині.

Дивись, яка квітуча, не те що ти, брудне заморище. Звісно, у неї є батьки. Є кому дбати. У грудях стиснулося. А я… Нікому не потрібна, і завтра знову лишуся сама. Гаряча вода — розкіш, не можна дати їй охолонути.

Вона піднялася з ліжка й підійшла до глечика. Налила трохи води й почала вмиватися.

Леон звично підійшов до господаря корчми й запитав:

— Хлопчисько біля входу — син? — Господар кивнув.

— Добре. — Леон тихенько постукав монеткою по стійці.

— Є новини, які мені треба знати.

— Вважай, п'ять днів гостей не було. Звідки новини? Може, вина чи елю до їжі? — господар корчми багатозначно подивився на Леона.

— Ні. Гарячого молока. — Воїн повернувся й пішов до виходу.

На той час, як він дійшов до стайні, Армак уже стояв розсідланий, а хлопчисько старанно вичищав йому боки.

— Молодець, справу знаєш. — Леон підхопив переметну суму й пішов назад. Хлопчисько, отримавши похвалу від такого сурового воїна, узявся терти боки коня ще запальніше.

Не варто лишати тут дівчисько. Надто близько. Напевно, за нею скоро прийдуть. Не сьогодні, то завтра. Треба відвезти до Ардену. Місто велике, є де загубитися. Далеко від доріг на північ. Звісно, там теж є відділення Ордену, але хто буде через одну дівчиську носитися по всій країні?

Він без церемоній штовхнув двері, ввійшов до кімнати й опустив суму в кутку. Елі здригнулася й повернулася до дверей. В очах майнув страх, а слідом вирвалося зітхання полегшення.

— Ти… — дівчина не знайшла, що додати, й підвелася зі стільця. За її спиною стіл був уставлений їжею.

— Я. Чому не їси? — Леон розстебнув перев'язь зі зброєю й поклав піхви в узголів'я ліжка.

— Тебе чекала. Давай допоможу… — Тихий голос дівчини затремтів. Елі підійшла до Леона, та не наважилася торкнутися обладунків. Зараз прожене! Точно прожене! Вона продовжувала стояти, потупивши погляд.

— Чим допоможеш? — Голос Леона трохи втратив суворість, і дівчині здалося, що в ньому прозвучало здивування. Мара теж допомагала знімати обладунки. Щоправда, від неї було більше клопоту, ніж користі: вона завжди крутилася поруч і намагалася розстебнути застібки.

— Обладунки зняти. — Голос Елі став таким жалібним, наче вона просила милостиню. Ти ж ніколи цього не робила! Як ти йому збираєшся допомагати? Я не хочу, щоб він мене проганяв або залишав. Я хочу бути корисною. Дурепа! Він просто зараз тебе вижене з кімнати.