Розділ 8. Заячі постоли

Елі затнулася на півслові й завмерла. Разом зі словами завмерло й дихання. Чому він злиться? Що я йому зробила? Я ж нічого такого не робила. Я просто попросила в нього сорочку. Висохне моя сукня — одразу поверну. Чорт! Як же приємно вона пахне! Що мені тепер робити? Він такий суворий, ще й злиться. Що взагалі робить? Чому в нього там заєць? Він шкуру знімає? Готувати зібрався? Якраз сукня підсохне.

— Так і стоятимеш, як береза на галявині? — Леон підвів на неї погляд, і обличчя його знову стало непроникним.

— У нас ще є час. Повісь своє ганчір'я на гілку, хай просохне.

— Я? Так, зараз. — Елі нарешті поставила коло багаття казанок і несміливо рушила до найближчого дерева. Ганчір'я, звісно. А в нього ось яка сорочка гарна — м'яка, тепла. Елі вже подумки привласнила нову одежину. Такої тканини я ніколи не носила, одразу видно — гроші в нього є, раз так добре одягається. Заглибившись у думки, вона потягнулась до гілки, щоб повісити лахміття. Сорочка задерлась і оголила сідниці.

— Ой! — Елі впустила лахміття на траву, обернулася до Леона й вхопилась за подол сорочки.

— Ну що іще? — Він відірвався від зайчої шкірки й підняв погляд на дівчину.

— Нічого. — Він не бачив! Він возився зі шкіркою! Щойно підняв очі — значить, точно не бачив! — Просто сорочка коротка.

Леон уважно подивився на Елі й мовив:

— Довгу незручно заправляти в штани.

— Я… Я не про те. — Щоки дівчини залив рум'янець, вона відвела погляд. Як він на мене дивно дивиться. Як на розпещену дитину.

Поки Елі боролась зі своїми думками й розвішувала лахміття на гілці, Леон встиг зняти шкуру з зайця й пристроїти тушку над багаттям.

— Висохне твоє ганчір'я — обмотаєш замість спідниці. — Леон знову опустив погляд на зайчу шкірку й заходився її скоблити. Він що, жінки в мені не бачить? Я ж майже гола була. Чому майже? На березі я взагалі гола в кущах ховалась. Як же приємно пахне сорочка. Цікаво, що він зробить зі шкіркою? Продасть у селищі?

— Значить, ми ще не йдемо? — набравшись хоробрості, видихнула Елі.

Леон дочистив шкірку й покрутив її в руках.

— Куди?

— Ну ти ж кудись ішов, коли мене врятував.

Він зі мною розмовляє й не проганяє. А ще сорочка так приємно пахне.

Елі вхопилась за комір сорочки й уткнулась у неї обличчям. А навіщо він її поміняв, вона ж чиста. Від нього так пахне, що аж голова паморочиться.

— В Арвей. — Він примірився й розрізав зайчу шкірку.

— Ого! Як далеко. Це ж столиця. — Очі дівчини спалахнули цікавістю й одразу згасли. Однаково він мене не візьме до Арвею. Навіщо я йому здалась? Виведе з лісу і кине.

— Ти лісний привид? — Леон знову глянув на Елі. — Деревом прикидаєшся? Іди сюди. Дивна вона якась: то мечеться туди-сюди, то завмирає на місці й мріє.

— Я не привид і не дерево! — обурилась дівчина й обережно наблизилась. Сорочка коротка! Він же все побачить! Ну й що, що побачить? Якби хотів до тебе причепитись, давно б вже причепився — і що б ти зробила? Подивись, який він здоровий і сильний. Це ти, дурепо, про це мрієш. Не мрію! Я навіть не знаю, що це таке — бути з чоловіком. Щоки в Елі стали пунцовими, а дихання знову збилось. Леон на неї не дивився — його погляд лишався прикутим до зайчої шкірки.

— Стань сюди. — Він вказав на дві половинки шкіри, які розклав хутром догори.

Щойно вона стала на шкірки, він обгорнув шкіру спочатку навколо однієї щиколотки, закріпив шнурком, а тоді зробив те саме з другою.

— Не черевики, але до селища має вистачити. — Він підвівся й оглянув свою роботу. — Походи.

— Що? — Елі дивилась на свої ноги й не вірила очам. Цей суворий воїн щойно зробив для мене взуття?. ДЛЯ МЕНЕ!? Я що, сплю? Він дбає про мене?

— Походи, кажу. Зовсім як маленька дитина. Слів не розумієш? — Леон легенько підштовхнув її, змусивши зробити крок.

— Я не дитина, мені 19 років. — Елі пройшлась галявиною. Ногам одразу стало набагато зручніше. Саморобні черевики сиділи добре й не злітали при ходьбі.

— Здивувала. Мені тридцять. — Леон спостерігав, як вона ходить у нових черевиках, і, здавалося, лишився задоволений.

— А я руда, — раптом промовила дівчина й спіткнулась на слові. Навіщо я це сказала? Це ж як тавро, та ще й він рудий.

— Здивувала, — хмикнув Леон. — У мене в трьох поколіннях уся родина руда.

Він що, вміє нормально розмовляти? Елі відчула, як відступає боязкість перед цим величезним рудим воїном.

— А навіщо ти мене врятував? — Вона завмерла й глибоко вдихнула.

— Ти проти? — По галявині почав розноситись аромат смаженого м'яса. Леон повернувся до багаття й перевернув тушку кролика. Майже готово. Ще трохи — і можна буде поїсти й рушати.

— Ні, я не проти. Я вдячна за порятунок і турботу. — Елі вже поглядала на тушку зайця. — Смачно пахне. У нетрях навіть на свята м'яса не бачила. Вона глибоко втягнула носом повітря й витерла губи рукавом.

Сонце нарешті піднялось над верхівками дерев, і галявина заграла новими барвами.

— Не знаю. — Леон почав обходити галявину, збираючи пожитки. Елі кинулась слідом. Я маю бути корисною, інакше він мене прожене.

— Може, у мене є свої рахунки з храмовниками, а може, побачив, що вбивають дитину, і врятував.

— Я не дитина. — Елі металась по галявині, збираючи речі, і зовсім забула, що на ній коротка сорочка. Я маю бути корисною, інакше він мене прожене. Тому треба виявляти ініціативу. Годі сидіти. Зрештою, він не такий страшний. Навіть розмовляє нормально. Що? Чому він назвав мене дитиною? Я не дитина!

Леон подивився на те, як Елі запекло збирає речі по галявині, вирішив зайнятись іншим і пішов сідлати коня.