Розділ 7. «Руде диво»

Ну чому він такий мовчазний? Нічого про себе не розповідає, мене запитав — і замовк, і все, час спати. Хоч би трохи розповів. Хто він? Куди іде, як опинився біля місця страти? Чому врятував мене? Стільки запитань і жодної відповіді. Сказав: час спати, ліг і заплющив очі. Ніколи раніше не зустрічала таких мовчунів. Усі чоловіки, як павичі, — вічно щось кажуть, вимагають, розповідають, чимось хваляться, а цей похмурий, як ведмідь.

Попри те що голова розпухла від безлічі запитань і думок, утома й повний шлунок зробили своє. Ковдра приємно зігріла, а незнайомий чоловічий запах зовсім не здавався чужим. Сон накрив раптово — ще мить тому вона щось думала, а потім тихенько засопіла.

Яка неспокійна. Цілий день ішла лісом голодна. А після ситої вечері так довго засинає. Намучилася, бідолаха. І що тепер з нею робити? Треба відвести до найближчого поселення, знайти старосту й домовитися, щоб він залишив її. Доведеться зробити гак. Перед заплющеними очима Леона подумки розгорнулася карта околиць — не дуже докладна, але з позначеними великими поселеннями. Загалом, доведеться робити обхід, не вийде йти прямо до столиці. Цікаво, храмовники вирушать на пошуки чи залишать усе як є.

Леон недарма побоювався. Хоча він і не знав чіткої картини того, що відбувається, але як військовий добре розумів: у пріора Руфо, найімовірніше, виникнуть проблеми, якщо Елі дістанеться до людей і розповість свою історію. Звичайно, багато важить, на кого вона натрапить і наскільки їй співчуватимуть. Не кожен може піти проти храмовників, але якщо вона раптом дістанеться до чесних людей — поповзуть чутки. Почнуться розбірки, а якщо дістанеться до столиці — можуть прислати королівських слідчих. Тоді всі темні справи пріора вилізуть назовні.

Чорт! Про що я думаю? Леон очистив голову від думок і заснув чуйним сном.

Ранок розбудив Леона співом птахів і легкою прохолодою. Він встав, потягнувся й рушив до струмка вмиватися. Елі, закутана в ковдру, тихо сопіла, занурена в безтурботний сон. А нерви в неї міцні. Леон усміхнувся, проходячи повз. Стільки подій, незнайоме місце, а спить, як ведмідь у барлозі.

— Підйом. — Іще незнайомий голос вирвав Елі зі сну. Що? Де я? Що за незнайомий голос? Елі здригнулася, розплющила очі й огляділася. Перед нею стояв рудоволосий воїн із вчорашнього жаху.

— Що? Де я? — За мить прийшло усвідомлення. Точно! Я ж сама вчора за ним потяглася — це Леон. Навіщо будити у таку рань? Сонце ще навіть над деревами не піднялося. Стоп! А чому він вище пояса голий?

Її погляд ковзнув по міцному голому торсу й опустився на траву. І шрами, деякі навіть страшні.

Елі примружилася, озираючись. Галявину й ліс пронизував легкий смарагдовий серпанок. Сонце намагалося пробитися крізь листя. По галявині, під дзюрчання струмка, стрибали сонячні зайчики, а чорний демон безжалісно топтав їх, пощипуючи травичку.

— У столиці на параді. — Леон повернувся й пішов до спорядження. Дістав із сакв свіжу сорочку.

— На параді? У столиці? — Елі намагалася зрозуміти: він жартує чи знущається.

— Так і будеш валятися? — Він натягнув сорочку й почав вдягати легкі шкіряні обладунки.

— Доїж. Вимий казанок. Назбирай дров. Я на полювання. Скоро буду. Приведи себе до ладу й одяг. 

Леон не розмовляв і не просив — просто віддавав накази. Він що, вважає мене солдатом? Розкомандувався. Внутрішньо протестуючи, Елі підвелася. Розуміючи, що він правий. Я всього лише нахлібниця. Хоч якось буду йому корисна. Їжу й захист треба відпрацьовувати, краще вже так.

Леон не став чекати, поки вона займеться господарством. Підхопив лук, сагайдак і пішов у ліс.

— Якщо що — кричи, — долинуло з-за дерев. Він що, переживає за мене? У грудях розлилося незрозуміле тепло. Він же мене саму в лісі залишив! Зовсім за мене не переживає!

Елі зробила так, як сказав Леон. Швидко доїла залишки вечері, підхопила казанок і пішла до струмка.

Полювати довго не довелося. Відійшовши на сотню-півтори кроків, Леон вистежив зайця. З першого пострілу стріла пришпилила звірка до землі. Відмінно, вистачить на сніданок і ще на дорогу — тільки треба запекти. Шкурка теж згодиться, дівчисько ж босе — хоч якийсь захист для ніг. Вже переживаєш за її ноги? Ні, просто у взутті йтиме швидше. Воїнська практичність — використовувати все, що є під рукою, щоб підвищити ефективність виконання завдання. А зараз головним завданням для Леона виявилося довести дівчисько до поселення.

Підходячи до галявини, він почув, як дівчисько його кличе — але не зі страху, а якось жалібно. Ось же лихо, що там знову сталося? Леон звернув убік і пішов до струмка.

На березі голе дівчисько ховалося в кущах, безпорадно дивлячись на Леона.

— Що трапилося? — Леон ковзнув поглядом по Елі й відвернувся.

— Я це… Сукню випрала. Вона мокра, а іншого одягу немає. — Дівчина виглянула з-за кущів, показуючи копицю вогненно-рудого волосся.

— А я до чого? Я суконь не ношу. — Елі вперше побачила на його обличчі емоцію. Подив. Вона цю подерту ганчірку сукнею називає? Я що, ношу з собою сукні?

— Вона мокра, я в ній замерзну…

— Добре, поїду швидше. Будеш бігти — зігрієшся. — Від слів сурового воїна дівчина закотила очі й скрутилася за кущами клубочком.

— Дай сорочку. Я бачила, у тебе є друга, стара. — Леон суворо подивився на дівчисько, від чого та ще більше зіщулилася й пробелькотіла:

— Мені холодно… — Він не відповів — просто розвернувся й пішов. Та що це за руде непорозуміння мені трапилося? Невже я в минулому житті нагрішив?

Леон дістав із сакв стару сорочку й повернувся на берег.

— Тримай. — Він простягнув сорочку.