Розділ 6. Біля вогнища

Попри літній вечір, Елі не почувалася затишно. Мандрівка лісом давалася взнаки. Дівчина майже не відчувала ніг. Вона опустилася на краю галявини й почала спостерігати за діями рудоволосого воїна. Той, здавалося, не звертав на неї уваги — просто займався своїм.

Леон сокирою зрізав дерен і викопав ямку для вогнища. Потім зрубав три гілки з найближчого дерева й зробив триногу для казанка.

Несподівано над галявиною пролунав суворий голос.

— Так і будеш байдикувати? — Воїн навіть не подивився в бік дівчиська. Підхопив казанок, тушку птаха й пішов до струмка.

Елі здригнулася. Це він мене питає? Дурепо, на галявині тільки ти і він. Кого ще він може питати? А чого він від мене хоче? Що я маю зробити? Вона обвела поглядом галявину, не розуміючи, що від неї потрібно.

— Я? Я не байдикую. Я втомилася, — невпевнено прошепотіла вона й підвелася.

— Назбирай гілок для вогнища. — Фраза прозвучала як наказ. Поки вона осмислювала, що відбувається, він уже пішов до струмка. З якого дива він мені наказує? — обурилося дівчисько, але швидко взяла себе в руки. Я не в місті і не в нетрях. Чого це я обурююся? Він готує вечерю, а мене попросив назбирати дров. Раптом прийшло усвідомлення. Раз просить назбирати дров — значить, не збирається проганяти. На душі потепліло. Попри втому й ниючі ноги, Елі взялася з ентузіазмом збирати гілки навколо галявини.

Тим часом біля струмка Леон, щоб не обскубувати птаха, зняв з тушки шкіру й порубав на шматки. Уперта — попри втому, пішла збирати дрова. Чому я радію? Вона стала тягарем. Тепер доведеться провести її до найближчого поселення. А це зайвий крюк і зайвий час. А чого я хотів? Ось і отримав невеличкий відпочинок від військової служби. Давно хотів відпочити — нічого тепер скаржитися.

Поки Леон розмірковував, руки робили своє: шматки птаха заповнювали казанок, і невдовзі з тушкою було покінчено. Ну от, залишилося набрати води — і можна ставити казанок на вогонь.

До повернення Леона біля ямки для вогнища вже зібралася невеличка купка сухих гілок. Дівчисько все ще рискало навколо галявини в пошуках чергової порції дров. Ну що ж, принаймні вечерю відпрацювала. Леон розпалив вогнище й підвісив казанок.

Повернувшись з черговим оберемком гілок, дівчина завмерла. Воїн розсідлав коня й узявся його чистити. Він до коня ставиться краще, ніж до мене: он як дбає — чистить, перевіряє копита.

Армак знову наче почув думки дівчини, повернув голову й подивився на неї глузливим поглядом. Чорний демоне! Як же я тобі заздрю… Ситий, оточений турботою й добротою. Кінь фиркнув і відвернувся. Дівчина усвідомила, наскільки її життя паршиве. Настільки, що доводиться заздрити навіть коневі. Опустивши погляд, вона зрозуміла, що досі тримає гілки в руках. Розтиснула руки, і ті з легким тріском посипалися на землю. Воїн озирнувся.

— Закінчила?

— Е-е… Не знаю… — Дівчина відвела погляд і схрестила руки перед собою.

— А хто знає? — Їй здалося, що рудий велетень глузує з неї, але обличчя залишалося незворушним, а голос — суворим. Він перевів погляд на оберемок дров, що лежав біля вогнища.

— Я вперше ночую в лісі… — Спроба виправдатися вийшла кволою. Чому я взагалі виправдовуюся? Звідки мені знати, скільки треба дров? Він же великий воїн. Нехай він і думає. Елі знову спробувала розлютитися на незнайомця, але одразу себе стримала. Я не в тому становищі, щоб злитися й доводити свою правоту.

Воїн не відповів, поплескав коня по шиї й пішов до вогнища. Дістав із суми два мішечки. Розв'язав, зазирнув усередину й із кожного потрохи додав до казанка. Над галявиною почав розходитися аромат спецій. Елі не стрималася й мимоволі ковтнула слину. Чорт! Він так добре готує, чи я настільки голодна?

— Чому стоїш як укопана? — Несподіване запитання знову змусило дівчисько здригнутися. — Тебе не вчили мити руки перед їжею?

Воїн помішував варево в казанку, час від часу знімав ложкою піну.

— Ні, але я знаю, що їх треба мити. — Дівчина зашарілася, явно через безглузду відповідь. Відвернулася й побігла до струмка. Чому я так поводжуся? Він запитав про звичайну річ. Ну я ж не знала, що він поділиться зі мною їжею. І що тепер, митися не треба? Про що я взагалі думаю?

Елі зайшла у воду по коліна. Прохолодна вода м'яко обхопила ноги. Яка благодать… Треба було раніше прийти до струмка.

Аромат вареної зі спеціями дичини долинав навіть до струмка й тепер підганяв дівчисько. У животі зрадливо заурчало. Вона озирнулася на галявину. Надіюся, він не почув…

Повертаючись до вогнища, Елі відчула, як шлунок обгризає хребет. Вийшовши на галявину, вона завмерла. Точно не прожене? Може, я собі надумала? Воїн перервав її сумніви.

— Сідай. — Слово прозвучало як постріл. Він не вказав куди. Просто наказав сісти. Дівчина озирнулася й присіла на колоду, що лежала навпроти воїна.

Леон дістав із суми залізну миску й щедро наклав у неї м'яса. Потім додав бульйон. Спостерігаючи за ним, дівчисько не могла стриматися — мимоволі ковтала слину. Ну точно безпритульне кошеня, а погляд голодний. Він підвівся й підійшов до дівчини.

— Їж. — Простягнув миску, від якої йшла пара. Елі вхопилася за миску й переможно глянула на коня. Не тільки про тебе дбають, чорний демоне. Армак махнув хвостом і відвернувся, всім виглядом показуючи байдужість до вареного птаха.

— Дякую.

— Як звати? — Леон повернувся на своє місце й присів.

— Елі, — відповіла дівчина з повним ротом. Він уважно дивився на неї, спостерігаючи, як вона жадібно вгризається м'ясо. Поворушив гілки у вогнищі. Іскри злетіли вгору, освітлюючи галявину.