Розділ 6. Біля вогнища

Попри літній вечір, Елі не почувалася затишно. Мандрівка лісом давалася взнаки. Дівчина майже не відчувала ніг. Вона опустилася на краю галявини й почала спостерігати за діями рудоволосого воїна. Той, здавалося, не звертав на неї уваги — просто займався своїм.

Леон сокирою підрубав дерен і викопав ямку для вогнища. Потім зрубав три гілки з найближчого дерева й зробив триногу для казанка.

Несподівано над галявиною пролунав суворий голос.

— Так і будеш байдикувати? — Воїн навіть не подивився в бік дівчиська. Підхопив казанок, тушку птаха й пішов до струмка.

Елі здригнулася.

Це він мене питає?

Дурепо, на галявині тільки ти і він. Кого ще він може питати?

А чого він від мене хоче? Що я маю зробити?

Вона обвела поглядом галявину, не розуміючи, що від неї потрібно.

— Я? Я не байдикую. Я втомилася, — невпевнено прошепотіла вона й підвелася.

— Назбирай гілок для вогнища.

Фраза прозвучала як наказ. Поки вона осмислювала, що відбувається, він уже пішов до струмка.

З якого дива він мені наказує?

Обурилося дівчисько, але швидко взяло себе в руки.

Я не в місті і не в нетрях. Чого це я обурююся? Він готує вечерю а мене попросив назбирати дров.

Раптом прийшло усвідомлення.

Раз просить назбирати дров значить, не збирається проганяти.

На душі потепліло. Попри втому й ниючі ноги, Елі взялася з ентузіазмом збирати гілки навколо галявини.

Тим часом біля струмка Леон, щоб не обскубувати птаха, зняв з тушки шкіру й порубав на шматки.

Уперта — попри втому, пішла збирати дрова. Чому я радію? Вона стала тягарем. Тепер доведеться провести її до найближчого поселення. А це зайвий гак і зайвий час. А чого я хотів? Ось і отримав невеличкий відпочинок від військової служби. Давно хотів відпочити — нічого тепер скаржитися.

Поки Леон розмірковував, руки робили своє: шматки птаха заповнювали казанок, і невдовзі з тушкою було покінчено.

Ну от, залишилося набрати води — і можна ставити казанок на вогонь.

До повернення Леона біля ямки для вогнища вже зібралася невеличка купка сухих гілок. Дівчисько все ще нишпорило навколо галявини в пошуках чергової порції дров.

Ну що ж, принаймні вечерю відпрацювала.

Леон розпалив вогнище й підвісив казанок.

Повернувшись з черговим оберемком гілок, дівчина завмерла. Воїн розсідлав коня й узявся його чистити.

Він до коня ставиться краще, ніж до мене он як дбає чистить перевіряє копита.

Армак знову наче почув думки дівчини, повернув голову й подивився на неї глузливим поглядом.

Чорний демоне! Як же я тобі заздрю… Ситий, оточений турботою й добротою.

Кінь фиркнув і відвернувся. Дівчина усвідомила, наскільки її життя паршиве. Настільки, що доводиться заздрити навіть коневі. Опустивши погляд, вона зрозуміла, що досі тримає гілки в руках. Розтиснула руки, і ті з легким тріском посипалися на землю. Воїн озирнувся.

— Закінчила?

— Е-е… Не знаю…

Дівчина відвела погляд і схрестила руки перед собою.

— А хто знає? — Їй здалося, що рудий велетень глузує з неї, але обличчя залишалося незворушним, а голос — суворим.

Він перевів погляд на оберемок дров, що лежав біля вогнища.

— Я вперше ночую в лісі…

Спроба виправдатися вийшла кволою.

Чому я взагалі виправдовуюся? Звідки мені знати скільки треба дров? Він же великий воїн. Нехай він і думає.

Елі знову спробувала розлютитися на незнайомця, але одразу себе стримала.

Я не в тому становищі щоб злитися й доводити свою правоту.

Воїн не відповів, поплескав коня по шиї й пішов до вогнища. Дістав із суми два мішечки. Розв'язав, зазирнув усередину й із кожного потрохи додав до казанка.

Над галявиною почав розходитися аромат спецій. Елі не стрималася й мимоволі ковтнула слину.

Чорт! Він так добре готує чи я настільки голодна?

— Чому стоїш як укопана? — Несподіване запитання знову змусило дівчисько здригнутися.

— Тебе не вчили мити руки перед їжею?

Воїн помішував варево в казанку, час від часу знімав ложкою піну.

— Ні, але я знаю, що їх треба мити.

Дівчина зашарілася, явно через безглузду відповідь. Відвернулася й побігла до струмка.

Чому я так поводжуся? Він запитав про звичайну річ. Ну я ж не знала що він поділиться зі мною їжею.

І що тепер, митися не треба?

Про що я взагалі думаю?

Елі зайшла у воду по коліна. Прохолодна вода м'яко обхопила ноги.

Яка благодать… Треба було раніше прийти до струмка.

Аромат вареної зі спеціями дичини долинав навіть до струмка й тепер підганяв дівчисько. У животі зрадливо заурчало. Вона озирнулася на галявину.

Надіюся, він не почув…

Повертаючись до вогнища, Елі відчула, як шлунок обгризає хребет. Вийшовши на галявину, вона завмерла.

Точно не прожене? Може я собі надумала?

Воїн перервав її сумніви.

— Сідай.

Слово прозвучало як постріл. Він не вказав куди. Просто наказав сісти. Дівчина озирнулася й присіла на колоду, що лежала навпроти воїна.

Леон дістав із переметної суми миску й щедро наклав у неї м'яса. Потім додав бульйону. Спостерігаючи за ним, дівчисько не могла стриматися — мимоволі ковтала слину.

Ну точно безпритульне кошеня, а погляд голодний.

Він підвівся й підійшов до дівчини.

— Їж.

Простягнув миску, від якої йшла пара. Елі вхопилася за миску й переможно глянула на коня.

Не тільки про тебе дбають, чорний демоне.

Армак махнув хвостом і відвернувся, усім виглядом показуючи байдужість до вареного птаха.

— Дякую.