Розділ 5. Не мій тягар

Він від'їхав з галявини кроком. Не озирнувся. Не покликав. Навіть не вдав, що чекає. Елі намагалася розлютитися, але не виходило. Хто я така, щоб злитися на нього? Він мені нічого не винен. Та все ж так нахабно розвернувся й поїхав. Наче мене немає. Але я ж його не знаю. Не знаю, хто він, що він. А раптом я справді для нього порожнє місце.

Думки Елі металися, душа була в розпачі. Невисока, тендітна дівчина стискала кулаки від образи на весь Світ, на рудого незнайомця, на свою долю, на те, що вона така слабка, і на те, що нема кому її захистити.

Брудне подерте рубище прилипало до змученого, покритого ранами тіла. Босі ноги ковзали по багнюці, коріння боляче вдаряло по ступнях і пальцях. Дівчина спотикалася, хапалася руками за гілки, а круп чорного коня і рудоволосий воїн верхи миготіли попереду між деревами.

Леон їхав лісом, пустивши коня кроком. Армак, наче розуміючи, що господар не поспішає, тримав напрямок. По дорозі щипав траву, обгризав листя з дерев і фиркав, відчуваючи запах переслідувачки. Дівчина не ховалася, але й близько не підходила.

Для цього рудого все скінчилося: витягнув мене з зашморгу, напоїв, дав хліба, і я залишилася живою. Далі — не його турбота. На дорогах Марваля щодня хтось помирав, хтось втрачав дім, хтось потрапляв не в ті руки. Якщо тягнути за собою кожного, хто дивиться наляканими очима… Елі навіть не підозрювала, що майже читає думки свого рятівника.

Леон думав приблизно так само, тільки коротше. Врятував, дав води, дав хліба, жива, ходити може. Моя робота закінчена. Якщо тягнути за собою кожного, до Арвея точно не дістанусь. Він провів долонею по шиї коня.

— Тихо, Армаку, знаю… — Леону не треба було озиратися, щоб знати, що дівчисько іде за ним. Там хруст гілки, тут придушене «ой». Всі ці звуки говорили про те, що так просто йому від врятованого кошеняти не позбутися. Може, я надто жорстокий, треба було провести її до міста. Але мені в інший бік. Мене чекає король у столиці. Він міг пришпорити коня й зникнути за першим поворотом стежки. Міг гаркнути, щоб поверталася. Міг нагадати, що він не нянька, не священник і не обоз для сиріт. І водночас не міг.

Ліс навколо — сирий, густий і чужий. Так, за лісом були дороги, люди, постоялі двори, але Леон і його переслідувачка дедалі більше відходили від них. Він різав шлях навпростець — тож доводилося йти крізь хащі.

— Лихо мені на голову, — пробурмотів він. Ночувати доведеться в лісі, треба щось підстрелити на вечерю.

Позаду знову хруснула гілка. Елі завмерла. По спині повзла хвиля липкого страху. Ні. Вона боялася не воїна — вона боялася, що він її прожене. Елі побачила, як воїн вийшов із задуми й почав оглядати навколишній ліс. Але в її бік він не дивився зовсім: щось зацікавило його в іншому напрямку. Ліва рука опустилася до налучника. Він зіскочив з коня й дістав із притороченого до сідла сагайдака дві стріли.

Леон не став прив'язувати коня. Армак — не проста конячина: справжній бойовий кінь. Такий без команди знає, що й як робити, — наче читає думки господаря.

Елі теж зупинилася. Не одразу. Надто пізно. Ще два кроки пройшла за інерцією й сховалася за тонким стовбуром, за яким не сховався б і кіт.

Воїн підняв лук і наклав стрілу на тятиву. Вжжжик — стріла зникла серед листя, щось затріпотіло між гілками й впало на землю з м'яким стуком. Воїн зник у кущах і за хвилину повернувся.

Елі ковтнула слину, біль знову пронизав горло. Чому я так не вмію? Вжик — і вечеря готова. У руці воїна хитався птах. Великий, сірий, нетямущий. Гарна здобич для вечері. Елі бачила таких на ринку в Равелі, але ніколи не куштувала. Дичину могли дозволити собі лише мисливці або ті, у кого були гроші. Вона до таких не належала, полювати не вміла, а про гроші й говорити нічого.

Коли воїн повертався до коня, на мить ковзнув по дівчині поглядом. Їй здалося, що її роздягнули, оглянули й знову вдягли — але не з хіттю, а радше так, як оцінюють коня чи корову. Мовляв, чи буде з неї якась користь.

Він мене помітив! Зараз прожене! Подих завмер, а коліна зрадливо затремтіли. Воїн, без жодних емоцій на обличчі, скочив у сідло. Як? Кінь такий величезний, як він може так легко застрибувати? Я навіть з табуретки не залізла б туди — він же такий високий і такий страшний! Армак наче вловив її думки, скосив на неї погляд і фиркнув.

З-за стовбура виднівся шматок брудного рукава й брудне злипле волосся невизначеного кольору. Та вже, у такому вигляді вона справді схожа на відьму. Саме таку карикатурну відьму, про яку весь час розповідають храмовники: страшна, брудна. Бракує хіба що мітли й довгих кігтів.

Кінь рушив далі. Леон тим часом прибрав лук, сховав стріли й прив'язав тушку до луки сідла. Ну от, вечерю добув. Тепер треба шукати місце для нічлігу. Якраз недалеко чути дзюрчання води. Не звертаючи уваги на дівчисько, Леон рушив далі й незабаром вийшов до берега струмка. Саме те: вода поруч, дрова поруч і галявина є. Чудове місце для табору.

Леон зіскочив із сідла й насамперед послабив підпругу.

— Приїхали, друже, зачекай трохи — і зніму сідло. — Армак фиркнув у відповідь. Леон відв'язав тушку, зняв переметну суму й кинув на траву. — Все, іди відпочивай.

Дівчисько залишилося на краю галявини й з подивом спостерігало, як суворий воїн розмовляє з конем. Він своєму коневі більше слів сказав, ніж мені…