Розділ 4. Він іде

Дівчисько сиділо на місці страти і не розуміло, що відбувається. Щойно цей рудоволосий воїн врятував її від смерті, допитав пораненого храмовника, а тепер просто іде… Як же так? Цього не може бути? Що мені тепер робити? Попросити допомоги? Але чим він може мені допомогти? До міста мені не можна, а в лісі звірі… Ну чому він такий суворий і страшний? Хоча ні, не страшний, навіть гарний, і уваги на мене не звертає. Навіщо тоді рятував? А тепер просто сяде на коня й поїде?

Тим часом чоловік підійшов до коня й дістав із переметної суми шкіряну флягу. Відкрив, зробив кілька великих ковтків і повернувся до дівчиська.

— Пити будеш? — Незнайомець простягнув флягу.

Це він мені? Він що, мені пропонує пити? Він що, мені пропонує воду? Хіба він не від'їжджає? Горло сильно саднило, а зашморг вона досі не зняла з шиї.

— А можна? — Дівчисько невпевнено підвелося на тремтячих ногах, спробувало поправити подерте рубище й обтрусити його.

— Пропоную — значить можна. — Воїн перетнув галявину і всунув флягу в руки дівчиськові.

— Не поспішай, не відберу. — Розвернувся й рушив до повалених ворогів. Мить слабкості — і ось наслідки. Що мені тепер з нею робити? Треба відправити її в місто. Хоча навіть не знаю… Якщо її привели з Равела, швидше за все, шукатимуть. Чорт, навіщо я взагалі втручався? Поки в голові Леона роїлися сумніви, він спритно обшукував трупи. Нічого цінного, тільки зброя…

Рудий незнайомець займався своїми справами: збирав зброю, тягнув трупи в найближчі кущі. Дівчинка продовжувала стояти, вчепившись руками у флягу, наче в коштовний камінь, і спостерігала за воїном. Їсти хочеться. Він мене зараз, певно, кине? Навіщо я йому така брудна обдертюха? Яка з мене користь? Навіщо він мене взагалі врятував? Так би вже, певно, відмучилася. А тепер що мені робити? Попри шалений вир думок, Елі не наважилася звернутися до незнайомця.

Нарешті Леон закінчив наводити лад на галявині й повернувся до врятованого дівчиська. Боже! Де вони знайшли це чудо? Обличчя розбите до крові, під оком синець. Руки, ноги — подряпані. Її що, катували? Та ще й худа, наче два тижні не годована. Леон знову насупився. Повернувся до коня, покопався в переметній сумі й дістав шматок хліба. Прямо як бездомне кошеня. Мара колись таке додому притягла… Думка про сестру нагадала, чому він утрутився в страту. Ладно, нагодую її зараз і поїду. Немає в мене часу всіх рятувати.

Леон підійшов до врятованої дівчини, забрав флягу й простягнув шматок хліба.

— Поїж. — Дівчина здригнулася, знову розплющила очі, і Леон помітив, які в неї глибокі зелені очі. Випустивши флягу з рук, вона схопила шматок хліба й вп'ялася зубами. Як дике звіреня. Одразу видно — не зі шляхетної родини. Цікаво, що вона таке накоїла? Що храмовники вирішили повісити її просто в лісі. Невже знову звинуватили у відьомстві? Та й не схоже, щоб вона могла комусь нашкодити. Ладно, треба відправляти її в місто й їхати…

— Іти можеш? — Запитання Леона застало дівчинку зненацька.

Він мене проганяє? Що мені робити? Я не хочу в місто! Там знову буде цей Руфо! Може, попросити його, щоб провів до іншого міста? Але в мене немає грошей. Коліна зрадливо затремтіли, а на очі навернулися сльози. Дівчисько кивнуло, але нічого не сказало.

— Ну, раз можеш — повертайся додому. Батьки, мабуть, уже заждалися.

Леон виголосив найдовший із своїх монологів за сьогодні. Розвернувся й пішов до коня. Поплескав його по крупу й жваво скочив у сідло. Кінь тихо фиркнув, наче докоряючи Леону, розвернувся й кроком пішов у ліс.

Він іде! Радість від порятунку змінилася відчаєм. Як же так? Що мені робити? Він добрий — врятував від смерті, дав води, хліба. І тепер іде. Живучи в нетрях Равела, Елі майже не зустрічала добрих чоловіків — їм завжди щось від неї було потрібно. А цей незнайомець просто врятував і поїхав. Мене в Равелі не чекає нічого, крім болю й страждань. Краще піду слідом — може, не прожене?

Елі тоді ще не знала, що це рішення стало найправильнішим за все її життя. Дівчина зібралася з духом і пішла слідом за незнайомцем.