Розділ 3. Початок полювання

Того ж ранку. Будинок пріора Руфо

Того ж ранку. Будинок пріора Руфо

— Потвори! Нездари! Ледарі! Вам нічого не можна довірити! — З рота пріора Руфо полетіли слина та шматочки сніданку. Мерзенний товстун у мантії Світлого Ордену змахнув рукою й перевернув кубок із розбавленим вином. Рубінова рідина залила золоті персні на пальцях.

Продовжуючи лютувати, пріор жбурнув тарілку зі сніданком у двох послушників, що стояли перед ним на колінах. При цьому його жирне тіло затремтіло.

— Вам лише й треба було  повісити цю маленьку відьму! А ви навіть з цим не змогли впоратися!

— В… аша світлість… — один із послушників тремтячим тихим голосом почав пояснювати причину провалу страти.

— Матар і його помічники вже накинули зашморг на відьму, але тут з лісу на коні вискочив величезний рудий воїн зі списом. Матара першим проткнув списом, потім другого… А ми без зброї… ось і втекли за підмогою… — Руфо залишив виправдання без уваги. Все одно брешуть сволоти… Треба якось вирішити питання.

— Та він страшніший за оскверненого ведмедя, — підтакнув другий послушник. — Що ми могли зробити? Самі ледве ноги врятували. Якби він погнався за нами, ми б уже не доповідали вам, ваша світлосте.

— Чорт!!! Як могла проста таємна страта так закінчитися? Він що, її знає, чи що? — Руфо почав заспокоюватися. Треба щось придумати, якщо це дійде до гвардійців, буде біда.

Дзвін Світлого Ордену пробив до ранкової служби. Чорт! Місто прокидається. Товстун підійшов до вікна й поглянув на вулицю. Зовні Равел повільно прокидався: торговка відчиняла віконниці, хлопчисько гнав козу, біля криниці вже стояли дві жінки з відрами.

Звичайне прикордонне місто, але скільки можливостей. Майже немає королівського контролю, контрабанда, розбійники підпорядковані… були… Прокляті гвардійці!!! Звичайні люди. Сирі дрова, дешевий хліб, страх перед голодом і віра в те, що Орден захистить від Скверни. Місцеві знають, що Світлого Ордену треба боятися. І тепер через якусь втікачку-мерзотницю може зруйнуватися моя маленька імперія…

— Дівчина жива? — запитав він, продовжуючи дивитися у вікно, напружуючи мізки. Занадто несподівано і зовсім немає інформації про воїна. Гвардійці ще вчора покинули місто.

— Не знаємо. — Послушники втупилися в підлогу і продовжили тремтіти. — Ми ж побігли за допомогою… але ми не встигли дівчину підвісити. Може, він її того… сам використає і приб’є…? — спробував заспокоїти пріора один із послушників.

— Ідіоти! — Руфо навіть не озирнувся. Кому потрібні такі дівки? Та я ж сам учора її хотів… Приор відігнав непристойні думки. Тепер не до цього…

— Він вивіз її? — Питання зависло в повітрі…

Руфо обернувся.

— Писаря сюди негайно! І художника! — Цей наказ був уже для слуги, який зображував тремтячу статую.

— Так, ваша світлосте. — Слуга кинувся до виходу з кімнати.

Якщо визнати, що Орден програв воїну і він її не вбив, можуть поповзти чутки, а це погано. Якщо визнати, що ми намагалися стратити невинну, місто почне ставити запитання, там і до гвардійців недалеко.

— Скликай братів, — сказав Руфо і тицьнув пальцем у одного з послушників. — А ти, — він вказав на другого, — поклич сюди старосту, мірошника, вдову Тарву і тих жінок, що ходять прати до річки.

Послушник завмер.

— Жінок?

— Жінки розносять правду швидше за гінців. А брехню ще швидше.

— Місто має знати наступне. Відьму не врятували. Відьма зачарувала воїна і з його допомогою втекла.

— Але, ваша світлосте…

— Вона висіла на шибениці і все одно зуміла вижити. Якийсь підозрілий воїн повстав проти служителів Світла. Що це, як не чаклунство?

— Так-так, ваша світлосте. — Послушник дивився на нього. — Так і було. Я бачив. Вона його зачарувала, а він ніби збожеволів.

Руфо подивився на нього, і той замовк.

— Саме так ти й скажеш.

Руфо взяв новий кубок, зробив маленький ковток вина і скривився. Вино здалося кислим.

— До полудня весь Равел має знати: руда відьма підкорила собі воїна. Він убив братів Ордену не з власної волі. Він тепер небезпечний. Вона ще небезпечніша. І оголосіть нагороду за упіймання. Втім, в оголошенні можете написати: «Доставити живою або мертвою».

Труп теж можна очистити… — Руфо на секунду замислився і повернувся до вікна, немов заново вивчаючи місто. Потрібно зробити так, щоб кожен собака від них сахався, як від чумних щурів. Може, тоді воїн сам зробить те, що не змогли ці нездари.

— Розгорніть шпигунську мережу, нехай рознесуть звістку. Ліс, дороги, заїжджі двори. Нехай кожен знає: хто дасть відьмі хліб, той годує Осквернення. Хто дасть воду, той п’є з нею з однієї чаші.