Розділ 1. Відьма в зашморгу

Епізод 1. Зашморг для дівчинки

Груди коня врізалися у двох храмовників і розкидали їх по галявині. Меч із глухим стуком розсік мотузку, закріплену на гілці. Зашморг ослаб. Дівчинка-підліток впала в багнюку і захрипіла крізь кляп. Леон розвернув коня, підхопив спис і пробив груди першому храмовнику, коли той спробував підвестися. Висмикнув зброю і проткнув другого воїна, підняв коня на диби і обрушив копита на третього бійця. Потім зістрибнув у траву і вдарив його мечем у живіт.

Чорт! Слабаки… Леон сплюнув. Обтер меч об плащ храмовника, розвернувся і пішов до дівчиська. Треба ж було так схибити, мало не підставив під удар всю операцію і короля. Добре хоч я не в гвардійській формі. Підходячи до дитини, Леон помічав дрібні деталі: дівчинка після падіння так і лежала, згорнувшись калачиком, не наважуючись поворухнутися. Тільки коротко схлипувала з хрипотою. Налякана до смерті. Ну нічого, все вже позаду. Меч ковзнув у піхви.

За спиною хрипів і стогнав останній із озброєних храмовників. Чортові звірі! На обличчі воїна заграли м’язи. Їм би тільки слабших гнобити. Краще б зайнялися оскверненням. Воїн присів поруч із дитиною і зняв з її голови пов’язку. Дівчинка здригнулася, спробувала відсунутися і широко розплющила очі. Скляний погляд метнувся по галявині й зупинився на величезному рудоволосому воїні.

— Не бійся. — Воїн недбало висмикнув кляп і перевернув дівчинку, наче ляльку.

— Зараз розв’яжу. — У руці рятівника блиснуло лезо кинджала. Мотузка ослабла і впала на траву.

— Петлю сама знімеш. — Гігант розвернувся і пішов до пораненого храмовника. Навіщо вони взагалі вбивали дитину? Невже знову відьма?

— Хто ті двоє, що втекли? — Воїн штовхнув пораненого храмовника і поклав руку на ефес меча. — Говори, або залишу звірам. Воїн у білому плащі застогнав і почав кивати.

— Все скажу, тільки не вбивай. — Рудоволосий чоловік посміхнувся.

— Говори.

— Вони помічники пріора, а це відьма. Ми її страчували за наказом. — Храмовник спробував змінити положення тіла, але цей рух викликав у нього черговий стогін.

— Він бреше! — з іншого боку галявини пролунав охриплий від задушення голос дівчини. Воїн ніяк не відреагував.

— Чий наказ? — Рудоволосий велетень знову штовхнув храмовника. — Говори швидше. У мене немає часу. Поранений від удару на мить втратив свідомість, але знову прийшов до тями.

— Пріор Руфо особисто віддав наказ.

— Зрозуміло. — Кинджал блиснув лезом і розітнув горло полоненому.

Дівчинка, згорнувшись у брудну кульку, спостерігала за несподіваним рятівником. Він не поспішаючи пройшовся по галявині, зібрав зброю з храмовників, обшукав трупи, а потім пішов до неї. Я що, незручний свідок? Але ж він мене врятував! Невже мене теж вб’є? Але ж я не винна! Думки пролетіли, як зграйка переляканих горобців. Однак сил тікати не залишилося.

Ось же горе нещасне. Воїн нарешті роздивився, кого він врятував. Дівчинка, сидячи на землі, намагалася витерти кров, але ще більше розмазувала її по обличчю. Старе подерте лахміття не могло приховати подряпин на руках і ногах. Ну точно загублене кошеня. Мара колись такого додому притягла. Гігант нахмурив брови, і жорна щелеп знову заходили під шкірою.

Дівчинка завмерла, дивлячись на рудоволосого гіганта. Я ж нічого не зробила, чого він хмуриться?

— Йти можеш? — Сильні руки підняли підлітка і поставили на ноги.

— М… Не знаю, напевно. — Воїн, почувши відповідь, розвернувся і пішов до свого коня.