Потайсвіт

Відьма помирала в муках. Чи справді баба Килина відьма, я не знала — так говорили в селі. А ще казали, що стара страшно мучиться вже тиждень і ніяк не спочине з миром. Хоча, правду кажучи, Килина та мир були далекими одне від одного й в куди кращі часи, ніж тепер. Маючи непримиренний, крутий норов, вона розсварилася з  ріднею ще змолоду, а як овдовіла, не терпіла навіть доброї поради—не те що втручання у своє життя. Проте сунути носа в чужі вельми любила.

Так розповідала мені бабуся Марія, рідна сестра Килини. Її вже кілька літ, як немає, та ці оповіді я досі пам’ятаю і не розумію, чому саме тепер стара Килина вирішила мене покликати. Хоче помиритися з родиною перед смертю? А як же тоді батьки та брат? Чому кличе тільки мене? Та попри всі запитання й сумніви зневажити останню волю людини — теж не назвеш доброю справою. Хоч саму людину доброю ніхто й не вважав. Але хай там що, я тут.

У  хаті смерділо хворобою, старістю й болем. Навіть розвішані всюди трави не перебивали цей запах, ним мов просякли стіни. Я  стояла посеред просторої, прибраної рушниками кімнати, вагаючись, що робити далі. Підійти ближче до старої чи спершу озватися? Попри ошатність чужі стіни тисли на мене, викликаючи незрозуміле занепокоєння. А сморід тільки підкреслював негостинність дому та лиху славу господині. Але зрештою, як можна бути такою несміливою?! Сама погодилася прийти. Мало що там кажуть, люди різні. Деяких хлібом не годуй, дай тільки комусь кісточки перемити. А баба Килина такою вже народилася, не найприємнішою людиною на землі, та що робити. Хіба варто за це таврувати її відьмою?

Я  теж не дуже слухняна донька. Згадати хоча  б те, що свого часу правдою і неправдою домоглася в батьків дозволу навчатися. Хоч це й вважали марнуванням часу для дівчини, особливо в селі, покликання якої — вдале заміжжя та сім’я. Я ж прагнула знань та того ковтка свободи, який вони давали. На превелике щастя, батько мій мав широкі погляди на життя й міг заплатити за «забаганку» доньки. І перше, і друге йому дало чумакування. До того ж підозрюю, що він пишався не стільки донькою-гімназисткою, скільки тим, що міг розщедритися на не зовсім дешеве навчання без збитків для родини, що тільки підкреслювало його вміння й вдачу у підході до справ.

Тому опускати додолу очі й м’яти косу, удаючи когось іншого, як робили деякі подруги, я не вміла та й не хотіла. Прикидатимешся якийсь час, люди нахвалюватимуть скромну й роботящу дівку, а далі що? Правду, як і норов, сховати важко. Думала так ледь не змалку, а після гімназії хіба що навчилася краще себе опановувати. Біля всіх тих панянок і міщанок, що поглядали зверху вниз на сільську дівку, інакше не можна було. Але і їм не піддавалася, знаходила, чим відповісти — як не словом, то хоча б у навчанні. Бо, як виявилося, чумацька донька в цій справі може бути не гірша від панської. Спіймавши себе на цій думці, навіть усміхнулася подумки. Здається, принаймні впертістю я схожа на сестру бабусі. Це подіяло заспокійливо, і я сміливо зробила кілька кроків уперед, наблизившись до смертного ложа родички.

— Добрий день… бабусю… Це я, Софія, онучка Марії. Ви посилали по мене. 

Але підійшовши, я знову засумнівалася, що роблю правильно. Сморід посилився, а  баба Килина мала вигляд… страхітливий. За тиждень із немолодої, але сильної, статної жінки вона перетворилася на старезну бабу. Темне волосся остаточно посивіло, жовтява шкіра взялася глибокими зморшками, ніс загострився й здавався більшим, ніж раніше. Під заплющеними повіками набряклі очі постійно рухалися. На якусь мить навіть здалося, що кожне — саме собою, а не парно…

Я відвернула погляд, намагаючись заспокоїтися, та коли знову поглянула на стару, не стрималася й перелякано здригнулася. Баба Килина дивилася просто на мене. То був важкий, надзвичайно пронизливий та ясний погляд. Особливо як на змучену болем і стражданнями жінку.

— Прийшла… нарешті. Думала вже проситиму стелю зривати…— сиплий голос звучав ледь чутно, і я мимоволі подалася вперед, намагаючись усе розчути, але це мало допомогло. Та стара зробила глибокий хрипкий вдих і заговорила голосніше, не зводячи з мене того страхітливого погляду. — Підійди… підійди ближче, хай я подивлюся на тебе… так… ось так… Файна дівка… гожа… поглянь на мене… боїшся? Не бійся, ось так… так… смілива… недурна… хехе… уперта… Упертість то добре, не слухай, хто каже, що то не так… і норов… норовливість також часом у пригоді… а ще добра… але то поки тебе життя не било, минеться… Усе, я бачу, усе… підійдеш… Либонь не тільки від сестри, а й від мене дещо маєш… Рідна кров, то добре… буде легше…

Я геть не розуміла, про що говорить баба Килина. Та голос жінки ставав дедалі манливішим, м’яким, навіть ласкавим. І так спокійно мені стало, так тепло на душі, як бувало колись тільки в дитинстві. Як я могла подумати, що погляд її, як і вона сама, страшні? Як я сміла навіть у думках називати її відьмою?! Вона ж мені теж бабуся… Так що, коли Килина поманила до себе, я без роздумів сіла поруч старої, не відчуваючи ні смороду, ні відрази. Я так сумую за своєю бабусею…

— Розумниця моя, ось так… Маю, доню, спадок для тебе… ні-ні, люба, не для всієї родини, саме для тебе…— я слухала уважно й навіть не помітила, що мені відповіли на те, що лиш устигла подумати.— Подай мені, моя люба, ось там, на столі, дерев’яну скриньку… там твій спадок… візьми й дай мені його в руки, швиденько…

Усе так само слухняно я підвелася, підійшла до столу біля вікна та взяла гарно різьблену невеличку скриньку, на яку показала родичка. У таких зазвичай зберігали різні прикраси, сережки й намиста, як-то коралі, бурштин. Тільки тоді мимоволі завмерла. Щось було не так… Не дивлячись в очі Килині, я втратила той спокій, що мала ще хвилину тому. Дихання мимоволі прискорилося, натомість у голові трохи прояснилося. Так і завмерла з тією скринькою в руках, не в змозі зрозуміти, у чому річ.

— Швидше… швидше, доню… поки мені трохи краще…

Голос старої був усе таким же улесливим, та нотки нетерпіння прорвалися в ньому. Як і сумніви — у мої думки, що забулися тієї миті, коли баба Килина вперше заговорила.