ПОЧАТОК

   Я ніколи не шукаю пригод. Вони знаходять мене самі. Ось і знову: вирішив посидіти на лавці біля під’їзду, та причепилася шалена.
   —  А ти звідки? Тут живеш? — питає.
   —  Ну тут…
   —  Чому такий злий?
   —  Дістали усі! Відчепіться, дайте подихати спокійно!
   —  Все ж поспілкуємося. Я — Тетяна. Відьма.
   —  А я супергерой Олекса. Все?
   —  Іронізуєш? Правда недалеко.
   —  А ти далеко живеш? То йди собі…
   —  Уприємлювати самотність твою хочу.
   —  Що?! Звідки слова такі знаєш?
   Дівчина посміхнулася, підбила зачіску і продовжила:
   —  Ми зустрілися обіч дороги… Не обабіч.
   —  То й що? Це якийсь шифр?
   —  Я відьма-філологиня. Здивований? Гадав, усе бачив у цьому світі?
   —  А ну скажи українською: «С лёгким паром!», га?
   —  Доброго здоров’я помившись. Чи приємного спочину покупавшись! Без ком.
   —  Точно відьма!
   Дивачка гикнула у темряву, що вже настала, і схопила мене за руку:
   —  Освідчитися мені не бажаєш?
   —  У коханні?
   —  Тихо!.. Це зайвослів’я. Тільки «освідчитися»… На зразок «кліпати». Сподіваюся, утямки, що очима кліпають єдино?
   —  Боже, де ти взялася?!!
   —  Думав, інших вчити правилам лише? Я тебе навчу...
   —  Спробуй.
   —  Я твоя доля. Жінка, яка прописана у підручниках… Куди завтра мене поведеш?
   —  У кав’ярню? — я засумнівався.
   —  У каварню, дурню! Немає там апострофа.
   —  Вперше чую! І пишуть всюди…
   —  І на заборі пишуть. Ти довіряєш? 
   Дівчина якось загрозливо кліпнула брунатними.
   —  Може тобі ще й задонатити на пудинг до кави? — спробував знизити напруження, пожартувати. 
   —  Донатити — це їсти пудинг. З англійської. А пожертвувати — то вже данити. Не знав? Помилка, яка перетворилася на норму.
   —  То поїси? Чи надаси перевагу кексам?
   —  Віддам перевагу… ВІДДАМ! Це я надаю тобі ляпасів, — дівчина аж скривилася.
   —  Щосекунди мене сваритимеш?
   —  «Що» із числівниками не поєднується. Винятків немає.
   —  Ну ти й заноза!
   —  Сухотка. У переносному значенні. Скабкою я можу в руку тобі вдертися. Чи у серце. (Уже вдерлася.) Хоча про серце теж у переносному…
   —  Агов! Не перебільшуй. Пензлюй звідси!
   —  Оце так! Правильно. Нарешті.
   —  Тепер відчепишся?
   —  Лишень початок, дурнику. Вранці складу візит.
   Відьма розчинилася, а я закляк із роззявленим ротом…

   Наранок прокинувся та пішов пити цитрулін (добавки). А на кухні сидить вона.
   —  Що, гадав, це сон? Але я тут! Навчатиму, — регоче.
   —  Я 11 років віддав університетам. Абсолютним відмінником став врешті-решт. Може досить мені навчатися?
   —  По-перше, то був «розігрів», як у спорті. По-друге, «зрештою», а не «врешті-решт». І по-третє, ніколи не варто зупинятися у розвитку. НІКОЛИ!
   —  Тобто завжди можна чомусь навчитися?
   —  Звісно! «Чогось» вчаться, однак «чомусь» не розуміють, що без систематичної праці настає деградація… Зупинка — не найгірше. 
   —  А… на кшталт качання м’язів! — киваю. 
   —  Мозок той самий м’яз. Не мені пояснювати.
   Я вмостився поруч із відьмою. Сміливішаю. 
   —  Слухай, при написанні творів цікаво використовувати діалектизми, одна «суха» мова не є добре…
   —  Погоджуюся. Та маєш знати усе. Український правопис 2019 року — база, звідки можеш їхати куди заманеться.
   —  Чесно скажу: лінуюся вчитися протягом життя… Можливо наворожити так, щоб я одразу все утямив, без зайвих «вправ»? 
   Відьма розсміялася, взяла зі столу великий слоїк з добавками:
   —  А може ти одразу наїсися, і досить пити щодня?
   —  Організм перетравлює, і потребує живлення!
   —  Відповів на своє запитання. Ти взагалі хочеш помічати помилки у текстах недурних письменників і поетів?
   —  Ну хочу, — я замислився.
   —  Тому прилетіла до тебе. Щоб ти став оригінальним. 
   —  Боже, дай мені усе це витримати!
   —  Дозволяєш «знущання» над собою, аби зробити тебе генієм? — відьма усміхнулася.
   —  Навіть генієм?
   —  Маєш шанси. Час для відьми творити!
   —  Дозволяю, — і я відчув себе приреченим. Ще й самогубцем.
   —  Щоночі приходитиму.
   —  А як жінки, з якими я зустрічатимуся?
   —  Це ті, які роблять чотири помилки у слові з двох літер? — відьма насупилася.
   —  Наприклад?
   — «ІСЧО» замість «ЩЕ». Визнай, що навіть освічені казали.
   —  Визнаю: були такі. Це про якість нашої освіти говорить.
   Відьма налила собі кави, хоча її вдома у мене не водилося… Сіла біля вікна та почала згадувати:
   —  Я спостерігала за безліччю твоїх іспитів. Губився інколи. Проте усе на «відмінно» чи «добре» складав. Характер! У нас про це говорили.
   —  Де «у нас», вибачаюсь? У вашому відьомському болоті? Тому й прилетіла? Цікаве завдання, мабуть.
   —  «Вибач мені» кажи! 
   —  Вибач мені…
   —  Так, цікаве завдання. Не дарма на філологічному факультеті 98%
жінок вчиться. З чоловіками складніше, і я ними не займаюся.
   —  Я виняток?
   —  Виняток. Якби сказав «виключення», огріла б! — махнула рукою відьма. 
   —  То повчи мене ще! Тобто виведи на наступний рівень… Хочу не лише підіймати важке, а й бити словами…
   —  Впізнаю... — відьма стерла сльозу. — Ти на першій роботі казав подібне… Самокритичним був. Тому й отримав.
   —  Казав. Від тебе секретів немає.
   —  Заведи собі блокнота. І у перервах між підходами, переглядом фільмів, читанням — записуй нове! Вивчай! Удосконалюйся. Я підкажу. 
   —  Ого! Новий виклик. Впораюся?
   —  Зліплю з тебе оригінального. Може й генія. Щоб друзі пишалися, а вороги заздрили і скаженіли. Та допомагай! Єдино бажання в уяві твоїй створює речі, здатні живити мене… Інакше погину! Хочу жити! Не полишай, будь ласка!
   —  Попри відьомство підлещувати як жінка вмієш, — я засміявся.
   —  Лестощі звичайні. Та навчити я спроможна, моя принципова справо! — відьма чомусь облизнулася і додала: — Кидай усіх дурних жінок! Тепер я твоя дівчинка. Будеш спати з правильними думками про мене.
   —  Побачимо, що з цього… Висновувати згодом почнемо.