Частина 1

Пʼятнадцять років потому.

Прогулянка під нічними зірками так зачаровує. Незважаючи на пізній час, на вулиці дуже світло. Так приємно гуляти, освіжаюче прохолодне повітря, тиша. Мм, хочеться просто невимушено гуляти, відпочити від думок. Уявити що це проста ніч, простої дівчини, яка безтурботно насолоджується життям.

Так, не треба розслаблятися, хто зна може мене тут помітити. Тай що я так замріялась? Мені треба швиденько попасти в « Плакучу їву». Лише завернути за кут і я на місці. Та-ак, як там мені Мирослава говорила? Постукати в зачаровані двері два рази сильніше і один раз спокійно. О, відкрили. Але лише маленькі дверцята. Вмить і в них засіяли пара зелених очей.

- Пароль, - твердо процідила якась … по голосу напевно бабка.

- Звичайно, - і тут з моїх очей спали чари, від темно-карих перейшли в яскраво-жовтих. 

- Вітаю, - вже більш ніжно відповіла стара жінка та відкрила мені двері. – Чого бажаєте? Кімнату на ніч? Два? Може тиждень? Чи повечеряти?

- Ні, дякую. Я гостя місіс Скот.

- Я вибачаюсь, якої із них?

- Старшої, Мирослави Скот.

- Оу, так значить ви та сама дорога гостя із Брукінга. Далеко ви добиралися до нас. А ви надовго тут? Чи ви подорожуєте?

- Так, та сама. – ну ця бабця і базікає, навіщо стільки питань? – То-о, де той столик? 

- А, так-так. Будь ласка, слідкуйте за мною. Наша начальниця скоро приєднається до вас.

А тут не дурно. Дорогі меблі з червоного дерева, в готичному стилі. Коли я увійшла в будинок зразу попалася на очах величезна кришталева люстра. Повсюди круглі столи. Ми напевно тут будемо сидіти. Оу, значить ні. Ми повернули в напрямок сходів. Можливо в кабінеті поговоримо, але чорт, я голодна як вовк. А другий поверх саме для мене. Величезні і напевно неймовірно затишні дивани з червоного бархату. Ох як лягла б я на них. Розляглася там, і заснула б. А ми далі йдем, проходячи через ці заманливі дивани. Далі, далі, та скільки можна. О, нарешті зупинились. Та я щось не бачу дверей лише величезна картина, з чарівним  заходом сонця.

- Мені сказали що ви здогадаєтесь де далі треба йти. А я маю бігти пані.

- Постривай, що? - і все, ця бабка зникла. Чого коли треба вона не балакає? Ех-х, добре. Картина значить картина. Мирослава завжди любила такі загадки. Це її стиль.

- Ха-х, але це занадто легко. Серйозно, вона ж любить все навпаки так? - і я проводжу рукою по картині, заставляючи час повернути назад, і ось за секунду на картині відображається схід сонця. Клац, картина відкрилась як двері. І я увійшла всередину кімнати.

- Люба, а я надіялась що ти довше пограєшся з моєю іграшкою. - Мирослава в своєму репертуарі, сидить собі по господарські на кріслі, розкинувши ноги на столі.

- Іграшки твої занадто дитячі. - і посміхаюся, скучила за цією відьмою.

- Це ти занадто серйозна, все аналізуєш, не даєш розслабитись, ось і легко для тебе це. Моя сестра місяць не могла в кабінет увійти, ох-х як же тихо було і спокійно. - вона встала, підійшла до мене і міцно обняла. Як же приємно.

- Серйозно? Давно я не бачила ту малявку, напевно красунею стала. - і розляглася я на тому так бажаному дивані, а Мира біля мене.

- Та лише краса в ній і є, а розуму нуль. - ох як лице скрутила, цікаво побачити як же вони сваряться.

- Та ну, хто б казав. Забула якою сама була? Завжди мені доводилось тебе витягувати з дупи. Ти ще тою мрійницею була.

- І за це я заплатила сповна! Ксенія така ж. Навіть гірше, Боже допоможи. - і навіть за голову тримається.

- Ну не головний же біль вона, не хвилюйся, переросте цей вік, як ти колись. - розглядаю цей диван, ніжно торкаючись, який же він приємний, тільки живіт щось забурчав. - Так, бігом їсти, я зараз гідна цілого бика зʼїсти. - нехотя але швидко встала.

- Я не голодна 

- Зате я голодна, я знаю що ти їсти можеш. Але не всім голодувати як тобі. 

- Так, ти права. - і знов поникла вона, а я знов перегнула

- Вибач, не подумала

- Та ти що, це моя проблема 

- Ні, це наша, ми це разом пережили. - разом пережили, разом і пройдемо.

- Так, годі смутку, йдем їсти, Ксенія обов’язково має бути там. - і знов маску одягнула, ну, не мені судити її, я цю маску навіть не знімала, вже багато років.

- А звідки ти така впевнена?

- Зараз сама побачиш чому, ти просто охрінієш.  - і хитро посміхнулась, заінтригувала.

Спустившись вниз по сходах, ми не сіли за стіл де всі сиділи, а пішли далі в глиб залу. Увійшли в якусь кімнату, з диванами! Все я тут буду спати. Опа-а. І тут в мене щелепа зависла. Я не вірила своїм очам!

- Ксенія ти вагітна?!

- Ось про що я говорила - змучено подивилась Мирослава на сестру.

- А з ким я говорю? І взагалі що ви на мене кричите? - вона сиділа за столом зі своїм величезним пузом, і тримала в обох руках смажені курячі ніжки. 

- А ось зараз це було образливо, ти що не памʼятаєш мене? 

- А маю?

- Так! Хоча ти тоді була ще малявкою, але не думала що взагалі мене забудеш

- Я? Малявкою? Та хто ти така?! - з напором та зарозумілістю говоре мені, о яка, з ріжками ще. Ну-ну.

- Ксенія! Ану закрийся! Твій характер неможливий!

- Нічого-нічого перевиховаємо. - вона мене вже дратує, як була дитиною так і залишилася, незважаючи на те що сама стане матірʼю. - Елізабет. Пам’ятаєш таке імʼя? Хоча тоді ти мені казала тітка Елі.

- Тітка Елі? Це справді ви? - і в неї очі округлились, зʼявився ще якийсь запах, я принюхалася, ха-х ні з чим не спутати. Страх. Запах страху. Ксенія завжди мене боялася. Звичайно,  вона багато бачила що я витворила.

- Тепер відчуваю що згадала. - і посміхаюся.

- Так,  згадала. Вибачте за таку мою поведінку. - зразу посеройзнишала.

- Давно я не бачила тебе такою. - посміялася Мирослава з сестри. - Треба було ще давно тебе запросити, можливо і ситуації такої не було б. - це вона звернулась вже до мене.

- Доречі про ситуацію, Миро, як ти допустила цього? Якщо я не помиляюсь, їй ще вісімнадцяти немає. - з цікавістю спитала я сідаючи за столом