4

Кирило

Кілька тижнів я стежив за магом і, нарешті, намітився прогрес. Був упевнений, що сьогодні йому не вдасться втекти. Я все ж одягну на нього браслети. Мені головне — впіймати мага, який становить загрозу, а далі хай з ним розуміються інші. Моя самовпевненість зіграла зі мною злий жарт. Варто було подумати, чому він так майстерно водив мене за носа весь час і так підставився цього вечора, ніби сам йшов мені до рук. Тільки помітив я щось недобре, коли було надто пізно. Я перестав бути мисливцем, потрапив у пастку як здобич.

Він добре підготувався, тихий провулок, далеко від галасливих вулиць, безлюдне, погано освітлене подвір'я. На мене чекали. І найгірше, що він був не один. Може, з одним я впорався б, навіть у такій ситуації, але з трьома не зміг. Все, що я міг це ухилятися від атакуючих заклинань, які летіти з різних боків. Вони заганяли мене як звіра та виснажували, змушуючи втрачати пильність. Спочатку мені вдавалося ухилятися, але потім пропустив кілька заклинань. Боляче, проте не смертельно. Хоча, мабуть, на це і був розрахунок, я став менш уважним і пропустив ще декілька заклинань.

Прийшло усвідомлення, що треба вибиратися, поки ще є сили, але мені не дали. Атаки ставали все частішими, майже синхронними й кожна наступна сильніша за попередню. Невдовзі я ледве тримався на ногах. Силу останнього заклинання я відчув, як тільки воно злетіло з пальців мага. Дуже потужне, смертельне і невідворотне. Спробував ухилитися, але його спільники не дозволили мені цього зробити. Ось він мій безславний кінець у провулку. Подумалося в той момент, коли заклинання вдарило в груди. Останнє, що пам'ятаю дивний дзвін у вухах та блакитне сяяння перед очима.

Здається, я не помер, свідомість поверталася повільно, все тіло боліло так, що хотілося вити. Скільки я так провалявся невідомо, де маги теж незрозуміло. Спробував поворухнутися, біль просто пекельний, тіло не слухається. Мимоволі застогнав. Якщо вони ще тут, то прийдуть добивати.

Був упевнений, що останнє заклинання мене вб'є, але я все ще живий. Як так вийшло? Невже сімейний перстень допоміг. Батько казав, що це справжній артефакт, який зробила відьма спеціально для прадіда. З того часу його передавали від батька до сина. Батько, коли дав перстень мені, сказав, що він захистить у разі великої небезпеки. Завжди думав, що історія про прадіда та відьму, яка зробила для нього захисний артефакт, просто казка. Перстень носив, щоб не ображати батька, хоча в його захисну силу не вірив. Мабуть, дарма. Перстень на пальці розжарилося так, що обпікав шкіру. Сил позбутися його не було.

Думки роїлися в голові, але зосередитись та придумати хоч якийсь план не виходило, тіло ніби не моє, відмовлялося підкорятися. Легкий, ледь помітний дотик до обличчя змусив розплющити очі. Перша думка, яка промайнула, що маги мене знайшли та зараз закінчать розпочате. Але натомість я побачив схвильоване обличчя дівчини. Треба сказати, що тут вона під загрозою, нехай іде та покличе на допомогу.

- Ти зможеш іти? - Пошепки запитує вона - Тут небезпечно лишатися. - А дівчинка кмітлива виявилася.

- Якби міг давно пішов, лежу тут не з власної волі – хотів пожартувати, але, здається, погано вийшло. Від болю обличчя зводить судома.

А вона симпатична. Величезні зелені очі, обрамлені густими віями, акуратний носик і пухкі губи, які вона нервово кусає.

- Я можу допомогти - впевнено каже дівчисько, чим мене дуже дивує.

- Малоймовірно, що зможеш швидко поставити на ноги, мене, як бачиш, сильно потріпало - вона мені подобається, але допомогти мені зможе тільки диво.

- Швидко зможу тільки знеболити й додати сил, все інше залежатиме від тебе. - Не звертаючи уваги на мої заперечення, продовжує дівчисько. Вона небезпечно оглядається на всі боки і смішно принюхується, наче маленьке кошеня.

Якою б тендітною вона не здавалася, але я не помічаю на її обличчі ні краплі паніки. Дівчина зібрана, говорить швидко, тільки, по суті, її не лякає мій вигляд, не дивує характер ран на тілі, ніби вона бачить таке не вперше і це цілком звична картина. А ще її впевненість, що зможе мене поставити на ноги, коли мені навіть дихати складно. Офіційній медицині такі методи точно невідомі. Припущення ніби блискавка промайнула.

- Відьма? - Відповідь і так очевидна, але я не розумію, чого від неї очікувати.

- Маєш щось проти? – Гордо підіймає підборіддя.

Вона дійсно хоче допомогти чи не розуміє, хто я? Але зараз я не в тій ситуації, щоби обирати.

– Ні. Зараз я прийму будь-яку допомогу.

- За однієї умови.

- Ти ще й умови ставитимеш? – Чи все ж таки знає і вирішила скористатися ситуацією.

- Ну ти й так у дупі, а я можу потрапити туди з твоєї милості. Отже, мені потрібні гарантії.

- Гаразд – закашлявся. - Чого ти хочеш?

- Ти нікому не скажеш про мене. Неважливо, що трапиться – мене тут не було і ти мене не бачив.

Вона не шукає зиску, а боїться за себе, розуміє, що її зможуть вистежити.

- Обіцяю, що нікому й ніколи не розповім, що ти була тут і зроблю все, щоб слідчі не дізналися про твою участь. - Швидко приношу присягу. Якщо ти мене витягнеш, я в боргу точно не залишусь.

Не те щоб мені ніколи не зустрічалися відьми, але таких, як вона точно не бачив. Ті, що живуть у резерваціях, бояться власної тіні, а ті, яких зазвичай доводиться вистежувати, більше схожі на мага, який ледь не позбавив мене життя. Я звик вважати, що відьми — це зло від якого треба позбавити світ. В моєму розумінні відьма не стала б рятувати ворога, ризикуючи всім. А звичайну незнайому людини? Раніше я впевнено сказав би, що ні. Але тепер думаю: «Як би вчинив я на її місці?»