Єпілог.

 Розділ 14.  Епілог. 
Двері палати тихо зачинилися за Селеною. Марія ще кілька секунд нерухомо дивилася на них. У голові крутилися її останні слова: «Добре піклуйся про свого чоловіка-інваліда». 
Марія стиснула пальці в кулаки. Ні. Вона не дозволить цій жінці зруйнувати її життя остаточно. Вона сама буде щось робити. По ситуації, яка зараз нажаль не на її користь. 
Почекавши кілька хвилин, Марія обережно підвелася з ліжка.  Ще зовсім недавно вона ледве ворушилася від болю, а тепер почувалася на диво здоровою, та сповненою сил.  
Вона визирнула в коридор. Селени вже не було.  
Марія швидко вийшла з палати, попрямувала до поста медсестри.  
— Мені терміново потрібно побачити свого чоловіка, — сказала вона.  
— Маріє, вам не можна вставати. Ви ще дуже слабка.  
—  Мені вже набагато краще. 
— Але ваш чоловік в іншому відділенні. Я б не рекомендувала… 
— Я знаю. Перебила її Марія. Та мені треба. Дуже треба.  
Медсестра похитала головою, та вирішила кинути останній аргумент:  — Лікар заборонив вам ходити.  
— Я тільки на кілька хвилин. Марія була невблаганна. Її очі стали злими, і медсестра зрозуміла, що ця жінка, навіть якщо її зараз не пустити, все одно зробе те що замислила.  
— Вам не можна хвилюватися. Сказала вона.  Вже більш м’яко. 
Марія подивилася на неї як на свого ворога. — Це мій чоловік. І мені вирішувати, коли мені бути з ним, а коли ні. У її голосі було стільки наполегливості та злості, що медсестра зрештою зітхнула. — Добре. Але тільки ненадовго. І якщо вам стане погано — одразу повертаємося.  
Вони пішли коридором. Кожен крок віддавався в Марії всередині якоюсь дивною порожнечею. Вона пересувалася як не на своїх ногах. Неначе пливла, зосередившись на білій спині своєї провідниці. 
Нарешті медсестра відчинила двері до палати. — Тільки ненадовго. Сказала вона, залишками командного тону.  
Марія, не звернув на супутницю уваги, рішуче  зайшла і завмерла.  
Ігор лежав на ліжку. Увесь у бинтах. Блідий, виснажений, із заплющеними очима. Він виглядав зовсім не так, як той чоловік, якого вона ще недавно бачила біля себе. Не той впевнений керівник,  підтягнутий красень, заради якого вона колись була готова на все. Тепер перед нею лежала хвора, безпорадна людина.  
Марія підійшла ближче. Ігор відкрив очі. Побачив її. Кволо посміхнувся. — Маріє...  
Вона ніжно взяла його за руку. — Як ти, любий мій? Серце стислося від жалю та співчуття. 
— Живий. Жити буду…. Він не закінчив фразу. Хотів  пожартувати, але сил навіть на це майже не було. На хвильку знову заплющив очі. 
Марія сіла поруч. — Що з твоїми ногами? Що кажуть лікарі?  
Ігор на кілька секунд замовк. Потім подивився кудись убік. Тяжко зітхнув. — Мабуть, тепер я стану твоєю дитиною.  
— Не кажи так.  
— А що мені казати? Він знову  зітхнув. — Задам я тобі ще клопоту.  
Марія мовчала.  
— Ти ж не кинеш мене? Мені самому буде дуже погано. Мені потрібна буде доглядальниця. Я не хочу другу. Я хочу тебе. Ти ж будеш поряд зі мною? Будеш? У голосі чувся розпач. Слабкість.   
Вона різко підняла голову. — Що ти таке кажеш?! Ти що здався? Чого ти так скиглиш? У її голосі вперше за багато днів з'явилася не ласкава інтонація, а неприкритий гнів. — Я не кину тебе. Якщо на те моя доля, то буду поряд. Поряд з коханим чоловіком. А ти хіба вчинив би інакше?  
Ігор подивився на неї. — Ти не знаєш, що говориш. Але ж ти потрібна мені. Я без тебе… На його очах виступили сльози. Марія бачила Ігоря таким вперше. Зім’ятим, розгубленим, слабким.  
— Знаю. Ії голос знову пом’якшав. Вона ніби зверталася до малої дитини. 
— Ти молода. Я боюся, що ти ще можеш зустріти нормального чоловіка. А мене кинеш – напризволяще. Я боюся цього. Він казав, і було ясно чути нотки істерики. 
— Мені не потрібен інший чоловік. Вона злегка стиснула його руку. — Я буду з тобою.  Хоча бажання таке, чомусь стало пропадати.  
Ігор мовчав. Думав про щось своє. 
— Як би там не було…  — Тихо додала Марія. Вона вже потроху мирилася зі своєю майбутньою долею.  
Вона дивилася на нього та  відчувала, як серце обливається кров'ю від жалю. Це був той самий чоловік, якого вона пустила у своє серце, віддавши своє у простягнутій руці. Той, заради якого вона змінила себе. Той, заради якого уклала угоду з відьмою. Той, заради якого вже втратила найдорожче. І тепер він лежав перед нею. Зовсім безвольний та скорений. Він навіть не намагався її підтримати.  Та  сам зізнався у своїй слабкості. Який зараз був схожим на дитину. І тільки жалісливо скиглив.  
Марія погладила його по руці. А потім раптом, несподівано для  себе  сказала: — Ігорю...  
— Що?  
— А якщо є варіант вилікувати тебе? Знову зробити міцним та здоровим. 
Він подивився на неї. — Як? У очах блиснула надія. – Кажи. Як? Що для цього треба? Що? Ну ж бо.  
— Є спосіб. Марія ковтнула клубок у горлі. — Тільки він надто  дорого коштує. Ігор навіть не замислився. — Я все віддам. Все що в мене є. Навіть більше. Марія уважно подивилася на нього. — Все?  
— Все.  
— Тільки щоб ходити?  
— Тільки щоб ходити. Знову стати повноцінним. Я не хочу бути інвалідом. Ні. Не хочу. Він шепотів це з розпачу у голосі. Він боявся сам себе. Він не хотів прийняти себе таким, яким зараз став.  
Марія опустила очі. Вона боялася поставити наступне питання. Але мусила. — Віддав – би заради цього, навіть нашу майбутню дитину?  
Ігор мовчав. Довго. Здавалося вперше за весь час,  він справді замислився. Марія дивилася на нього. Вона чекала. Чекала, що  зараз він скаже  «ні».  Скаже, що їх дитина важливіша за все. Навіть за життя.  Скаже, що краще залишиться інвалідом, але їхня дитина, якщо вона з’явиться на світ, повинна жити.  
Та Ігор прошепотів зовсім не те: — Дитина, якщо вона тільки народжена,  ще нічого не бачила...  
Марія завмерла.  
— А я хочу жити. Дитину ми ще потім зробимо. Це не буде проблемою. Якщо обидва будемо здоровими. А потім перепитав, неначе спохватившись  – а навіщо ти таке спитала?   
У палаті стало дуже тихо. Настільки тихо, що Марія чула навіть рівномірне пищання медичного приладу, який вимірював тиск, та ще якісь параметри роботи Ігорова серця. Його пульс навіть не підстрибнув. Він був спокійним. Слова про дитину зовсім не справили на нього враження. І тут Марія згадала, що повідомила його про свою, нині вже втрачену  вагітність. Що після цієї новини, він летів до неї, та не долетів.  Згадала, як робила йому каву та сніданки у ліжко. Як готувала йому його улюблені страви. Як ходила за ним, як за дитиною, виконуючи всі його забаганки.  Він сприймав все це, як належне. А у останній час почав навіть бурчати, що хоче чогось новенького. Чогось свіжого. І хоча він був з нею ніжним. У цій ніжності, якщо роздивитися її уважніше, проскакували фальшиві нотки. Марія згадала про це. Зараз у її голові останні дні та тижні, проскакували немов хмари по небу у непогоду. І вона їх уважно роздивлялася. І навіть згадала, як місяць тому застала у них вдома Юлію. Яка почервоніла та занервувала побачивши її. А Ігор сказав, що вона просто занесла додому невідкладні документи.  
А нещодавно вона знайшла під ванною жіночі трусики. Не її – чужі. Але нікому нічого про це не казала. Адже до неї Ігор був самітником. І кого приводив додому, було лише його справою.  
Марія  дивилася на свого чоловіка й раптом зрозуміла те, чого не хотіла розуміти багато років. Вона покохала зовсім не ту людину. Вона придумала собі Ігоря. Створила його у своїй голові. Бачила в ньому сильного, доброго, турботливого чоловіка. А тепер справжній Ігор лежав перед нею. І найбільше за все на світі хотів урятувати самого себе. На все інше йому було просто начхати.  
Марія повільно відпустила його руку. — Я зайду завтра. Підвелася.  
— Маріє... Вона зробила крок назад.  
— Завтра. І вийшла.  
Цієї ночі вона майже не спала. Лежала в палаті, дивилася в стелю й думала про його слова. «Дитина ще нічого не бачила, а я хочу жити». Вона повторювала їх знову і знову. І щоразу вони звучали однаково страшно.  
Марія плакала. Але це були вже не ті сльози, що раніше. Не сльози страху. Не сльози безпорадності. Це були сльози розчарування.  
Вона, перебираючи та прокручуючи у голові його вчинки та поведінку   розуміла, що весь цей час намагалася заслужити любов людини, яка навіть не була здатна відповісти їй тією самою любов'ю. Він просто грав роль. Для нього вона, Марія – закохана як кішка, як і раніше – була просто зручною та безвідмовною. Як авторучка. За нього, за цього як виявилося слабкого та безпринципного чоловіка,  вона продала себе. За нього віддала свою колишню особистість. За нього уклала угоду. А потім розрахувалася  дитиною.  А він? Цей лицемір просто хотів ходити.  
Марія заплющила очі. — Досить! Впевнено сказала вона сама собі. Як раніше, ще коли Ігор був її недосяжною мрією.  
Вранці лікар оглянув її.  Сказав що все добре, і наказав виписати.  
Марія  зібрала речі. Повільно вийшла з лікарні.  Сіла на лавку біля входу. Повітря було свіже – весняне. Марія сиділа та тупо  дивилася перед собою. Їй потрібно було вирішити, чи повертатися до Ігоря. Вона, не прийнявши ніякого рішення, вже майже підвелася. Хотіла йти до нього. Так, просто – бо це звично. Адже вона його дружина, та повинна бути поряд. І саме тоді побачила її  - Селену.  
Та стояла неподалік. Молода. Красива. Струнка.  Вона посміхалася. — Ну що, ти подумала? Спитала вона. Віддаси свою майбутню дитину, заради коханого чоловіка? Плід свого до нього кохання. 
Марія повільно підвелася. — Ні. Сказала твердо.  
Селена зробила крок назустріч. Посміхалась. Але недобре. Якось насмішливо, неприродно. 
А Марія дивилася їй прямо в очі. — Дитини від нього в мене не буде. Це було сказано ще впевненіше. 
Селена перестала посміхатися. — Що?  
— Я не укладатиму нової угоди. У голосі почувся метал. 
Обличчя Селени змінилося. У ньому проскочило щось хиже та зле. 
— Тоді не буде й Ігоря. Погляд відьми  пронизував Марію голками, як колекційного метелика. Позбавляв волі.  
Марія мовчала. Терпіла. Зараз вона була немов би паралізована. Але боролася. Не піддавалася. І Селена відчувала це.  
— Ти хоч розумієш що кажеш? — Зло сказала Селена. — Він залишиться таким назавжди. Калікою.  
— Я знаю. Голки поступово виходили з тіла Марії. Вона оговтувалася. Приходила у  себе. 
— Він ніколи не піде поруч із тобою. Била її жорстокими словами Селена. – ніколи не притисне до себе. Не поцілує. Його руки більше не будуть сильними.  
— Я знаю. Марія була невблаганна. 
— Ти ж могла повернути йому ноги! Це було у твоїх силах. Добивала її Селена. Вона вже відчувала розчарування Марії у Ігореві, але просто знущалася з неї, підпитуючись витягнутими з неї емоціями.   
— Могла. Більше Марія у відповідь нічого не сказала. Вона була просто спустошена – знищена морально.  
Селена уважно подивилася на Марію. Потім раптом посміхнулася. — А ти, я бачу, вже вільна від свого кохання.  Промуркотіла, як задоволена сита кішка. 
Марія замислилася. Вона не стала заперечувати. Відповіла одним словом: — Так.  
Селена дивилася на неї кілька секунд. Уважно. Неначе бачила її вперше. З легким презирством. А потім з повагою. Ці емоції легко читалися на її обличчі.  
А потім воно  стало спокійним. — Зате тепер ти впевнена в собі. Сказала і відвела погляд.  
Марія мовчала.  
— Незалежна.  
Марія ледь помітно кивнула.  
— Ти можеш далі йти по життю своїм шляхом. Селена трохи  відступила вбік. Ніби давала дорогу.  — Тож іди.  
Марія подивилася на лікарню. Там залишався Ігор. Чоловік, заради якого вона колись була готова віддати все. Тепер вона залишала його там. Не тому, що перестала бути людиною. Не тому, що їй було байдуже. А тому, що нарешті зрозуміла: кохання  не повинне вимагати знищити себе.  
Марія підняла голову. Випростала плечі. І пішла. Не озираючись. До воріт, за якими було місто.  
Селена залишилася стояти біля лікарні. Вона дивилася їй услід. На її губах вже вкотре  з'явилася посмішка. — Нарешті...  
А Марія йшла вперед. Вона ще не знала, що буде завтра. Не знала, чи зможе пробачити собі втрату дитини. Не знала, чи зможе коли-небудь забути Ігоря. Не знала, куди приведе її життя. Але знала одне. Вона більше нікому не дозволить вирішувати, ким їй бути.  
Вона дуже дорого заплатила. За миті щастя. За помилку. За своє бажання бути потрібною. І врешті решт - за свою слабкість. І тепер, коли в неї майже нічого не залишилося, вона нарешті отримала найдорожче. -  себе. І що саме цікаве – совість їй зовсім не дошкуляла.