Ціна за здоров'я

Розділ 13.  
Ціна за здоров’я. 
Марія не пам’ятала, скільки часу минуло відтоді, як їй сказали що вона втратила  дитину.  
Спочатку вона просто лежала. Дивилася в білу стелю лікарняної палати. Вона намагалася зрозуміти, чому навколо так тихо.  Чому лікарі не посміхаються. Чому медсестра, заходячи до палати, відводить очі. А потім, коли трохи оговталася,  прийшло розуміння. І разом із ним — крик. — Ні! Ні! Ні!  
Марія зрозумівши всю повноту горя, хапалася руками за ковдру, ридала, била кулаками по ліжку. — Моє дитя! Ви чуєте?! Моє дитя!  
Медсестра Тетяна намагалася її заспокоїти, але Марія відштовхувала її. — Де Ігор?! Покличте Ігоря! Я хочу до чоловіка! Вимагала вона. 
— Він  у нашій лікарні в іншому відділенні. Казала Тетяна. 
— Покличте його! Я хочу його бачити!  
— Маріє, вам не можна хвилюватися. Заспокойтеся.  
— Мені, та  не можна?! Після всього… Вона засміялася крізь сльози. Той сміх був страшніший за крик. — У мене дитина померла! Чоловік розбився. А ви кажете — не хвилюватися?!  
Після цього вона знову кричала. Кликала Ігоря. Кликала дитину. Кликала Бога. А потім просто лежала й дивилася в одну точку. Коли біль її  ставав нестерпним, лікарі давали їй заспокійливе. Після великої дози вона нарешті засинала. Але навіть уві сні не знаходила спокою. Їй снилося, що вона тримає на руках маленьке немовля. Воно тихенько сопе, ворушить пальчиками, а Марія притискає його до грудей.  
— Моя маленька...  
Потім вона бачила Ігоря. Він ішов їй назустріч. Сам.  Усміхався. Був таким щасливим.  
— Марійко, дивись! Я зовсім здоровий! Все добре.  
Вона кидалася до нього. Але в останню мить підлога під ногами провалювалася. Дитина зникала. Ігор падав. А десь далеко лунав зловісний жіночий сміх.  
Марія прокидалася з криком. — Ігорю! І знову просила снодійне.  
Так минуло кілька днів. А потім прийшла вона. 
Був вечір. Марія лежала, повернувшись до вікна. За склом повільно темніло небо. Двері тихо відчинилися. Марія навіть не повернула голови.  
— Я не хочу нікого бачити. Сказала вона. 
У відповідь почула жіночий голос: — Добрий день. Мене точно захочеш.  
Марія здригнулася. Чомусь цей голос, хоч і був дуже молодим,  видався їй знайомим.  
Вона повільно повернула голову. На порозі стояла  дівчина. Їй було не більше двадцяти  років. Струнка, вродлива, з довгим темним волоссям. На ній була проста, але дуже дорога на вигляд сукня. Обличчя — свіже, молоде, майже бездоганне.  
Марія дивилася на неї кілька секунд. Ні. Вона не могла її знати. Але потім дівчина подивилася їй просто в очі. І Марія все зрозуміла.  
Цей погляд. Саме він. Той самий холодний, пронизливий погляд, який вона пам'ятала з першої зустрічі.  
— Селена...  
Дівчина посміхнулася. — Нарешті ти мене впізнала.  
Марія відчула, як усередині все похололо.  
— Як ти...  
— Виглядаю? Селена весело  засміялася. — Тобі подобається?  
Марія мовчала. Вона не знала що відповісти. 
Селена підійшла ближче й сіла на стілець біля ліжка. — Ти, Марійко, більше не переймайся, за борг.  Ми квити. Все добре. Кожен отримав що хотів. 
Марія дивилася на неї, не розуміючи. — Про що ти?  
— Про нашу угоду. Селена говорила спокійно, майже лагідно. — Твоє ненароджене дитя дало мені ще пів віку життя. Свого життя. Так що все добре. Ти мені більше нічого не винна.  
Марія завмерла. — Що?..  
— Ой, не вдавай, що не розумієш. Селена схилила голову. Волосся посипалося темним дощем. — Ти отримала те, чого хотіла. Ігор став твоїм. Повністю. До кінця. Тим паче зараз. Таким він від тебе точно нікуди не дінеться. 
Марія примружила  очі. — Не кажи про нього.  
— Чому? Ти ж за нього так боролася. Ти його можно сказати вистраждала. Так будь з ним щасливою. 
Марія нічого не відповіла. — І він тепер точно нікуди від тебе не подінеться, — повторила Селена. — Його ноги більше не ходитимуть. Ніколи.  
Марія дивилася на оновлену Селену зі злістю. — Замовкни.  
— Але  - ж він буде з тобою… 
— Замовкни!  
— Гей, ти ж цього хотіла.  
Марія затремтіла.  
Селена знову посміхнулася. — Правда - ж?  Вона нахилилася до Марії. — А тепер я можу зробити його здоровим. Марія завмерла. Вона дивилася на Селену так, ніби перед нею раптом відчинили двері до іншого світу. — Що?  
— Я можу повернути йому ноги. Селена сказала це майже по складах. Так щоб Марія краще зрозуміла її. 
А та  ледве чутно прошепотіла: — То зроби це.  
Селена не відповіла. Вона лише дивилася на неї спідлоба. — Новий договір? Марія відчула, як серце стиснулося. Вона вже розуміла. Це пастка. Ще одна. Але в її голові стояв лише один образ — Ігор, який лежить у лікарняному ліжку й більше ніколи не зможе підвестися.  
— Все що завгодно...  
— Точно все?  
— Тільки б він був здоровим.  
Селена уважно дивилася на неї.  
— Все? Ще раз перепитала вона.  
— Так. Це слово вирвалося з Марії раніше, ніж вона встигла його обдумати. Селена нахилилася ближче. — Його здоров'я в обмін на ваше з ним майбутнє дитя. Воно з’явиться через рік.  
Марія зблідла. — Я не...  
— Але тепер уже народжене.  
— Ні...  
— Ти здорова, Маріє. Вважай це авансом. Селена взяла її за руку. І тієї ж миті тіло Марії прошив електричний струм. Вона скрикнула. І  біль зник. Повністю. Марія кілька секунд просто лежала, не розуміючи, що відбувається. Вона поворушила пальцями. Підняла руку. Сіла. Ніякого болю. Ніякої слабкості.  
— Що ти зробила? Марія була геть збита з пантелику. 
— Я показала, тобі, що я можу. І так само буде з твоїм коханим. Він знову стане повноцінною людиною.  
Селена відпустила її руку. — Ти вже повністю здорова.  
Марія дивилася на неї з жахом. Тільки зараз вона почала розуміти можливості цієї відьми.  
А Селена між тим продовжувала: — Якщо ми з тобою підпишемо нову угоду, Ігор встане на ноги через місяць.  
— Через місяць?..  
— Саме так. Швидше буде просто підозріло. Я не хочу щоб пішли плітки про чудесне зцілення. Місяць, та він у тебе знову ходитиме. Зможе водити машину. Зможе обіймати тебе. Піде з тобою за руку в парк. Ви знову житимете нормально. Повноцінним життям.  
Марія заплющила очі. У голові виникла картина. Вони з Ігорем ідуть вулицею. Він тримає її за руку. Вона сміється. Він здоровий. Потім уявила дитину. Маленьку. Таку, якої вже ніколи не буде. А потім ще одну. Дівчинку. Вона тулиться до неї. Вона плаче. А жадібні руки Селени з силою виривають її.  
Сльози потекли по  щоках Марії. Вона відчула жах. Руки затремтіли. 
— Думай швидше, — прошепотіла Селена. Марія мовчала. Перед нею був вибір який зробити дуже боляче. 
— Дитина за здоров'я коханого. Повторила Селена.  
— Ні... — Ти ж його кохаєш?  
— Кохаю.  
— Тоді давай - погоджуйся.  
Марія дивилася на Селену. — Ні. Повторила неначе у сні.  
Селена примружилася. — Ти можеш отримати його назад. Здоровим. У вас потім будуть ще діти. 
— Ні!  
— Ти можеш повернути собі колишнє життя.  
— Ні! — Він знову буде сильним.  
— Ні! Марія сказала це одним подихом. Її неначе заклинило. 
Селена вже не посміхалася. — Подумай добре.  
Марія стиснула кулаки. — Я сказала — ні!  
Селена довго дивилася їй в очі. А потім раптом посміхнулася. — Ну й дурепа. Вона підвелася. Марія відчула, як у грудях знову піднімається хвиля страху.  
— Але я не змушую тебе. Селена рукою з яскравим манікюром, поправила волосся. — Передумаєш — знаєш, як мене знайти. Вона піднялася та попрямувала до дверей. На порозі зупинилася. Обернулася. — До речі, тебе завтра випишуть.  
Марія мовчала. — Добре піклуйся про свого чоловіка-інваліда. Селена посміхнулася. — Ви тепер справжня сім'я. І вийшла. 
Двері за нею тихо зачинилися. Марія залишилася сама.  
Кілька секунд вона нерухомо дивилася на двері. Потім повільно опустила голову на подушку. І вперше за весь час не заплакала. Вона просто лежала. Думала. Про дитину. Про Ігоря. Про Селену. Про першу угоду. Про другу, якої вона не підписала. А потім Марія раптом зрозуміла найстрашніше. Селена змогла зробити її здоровою одним дотиком. Отже, можливо справа була і не в магії. Справа була в ціні. Селена не продавала чудеса. Вона торгувала людьми. Їхнім болем. Їхньою любов'ю. Їхнім страхом. І Марія вже одного разу заплатила. Цього разу вона відмовилася. Але чомусь замість полегшення відчула ще більший страх. Бо тепер вона знала: Селена не забирає те, що людина готова віддати. Селена змушує людину захотіти віддати найдорожче.  
За вікном палати почався дощ. А далеко від лікарні молода жінка йшла нічною вулицею.  
Селена зупинилася біля ліхтаря, підставила обличчя під холодні краплі невеличкого дощу,  та тихо засміялася. — Подивимося, Маріє...  
Вона провела пальцем по своїх молодих губах. — Скільки ти витримаєш, коли він попросить тебе про це сам? І пішла далі.