Ціна

Розділ 12.  
Ціна.  
Рік промайнув непомітно. Для Марії він став найщасливішим роком у її житті. Вона майже забула, якою була колись. Тією сірою жінкою в окулярах, яка боялася підняти очі на начальника. Тією, яка роками намагалася заслужити хоча б крихту уваги.  
Тепер у неї було все. Чоловік, якого вона кохала. Дім. Спокій. Достаток. І головне — Ігор усією душею кохав її.  
Він часто телефонував їй із роботи, щоб просто почути голос. Приїжджав додому з квітами. Обіймав її перед сном. Поправляв їй ковдру. Іноді прокидався серед ночі, дивився на неї й тихо казав: — Я досі не вірю, що ти моя.  
Марія була щаслива. Та  сьогодні вранці її щастя стало ще більшим. Вона сиділа на краю ванни й дивилася на маленьку смужку на тесті. Потім ще раз. І ще. Дві смужки. Марія прикрила рот долонею. — Невже?..  
Вона засміялася. Потім заплакала. Сльоза щастя прокотилася по її щоці, залишивши за собою вологу стежечку. А потім знову засміялася.  
Вона була вагітна. У неї буде дитина. Їхня дитина.  
Марія схопила телефон і набрала Ігоря. Він відповів майже одразу. — Привіт, кохана.  
— Ігор...  
— А я саме думав про тебе. Хотів сказати ще щось, але вона не стримуючи емоцій, перебила його.  
— Я хочу тобі дещо сказати. У голосі була радість. Він бринів ніби струмок по камінням, під ясним сонечком. 
— Кажи.  
Марія мовчала кілька секунд. Вона підбирала слова. Їй хотілося щоб цей момент був урочистим. Щоб запам’ятався. Але сказала просто: — Ти скоро станеш татом.  
На тому кінці запала тиша.  
— Що? Ти не помиляєшся?  
— Ні, коханий - я вагітна.  
Ігор мовчав ще секунду. А потім засміявся. — Маріє!  
Вона почула, як він важко видихнув. — Ти навіть не уявляєш, що зараз зі мною відбувається.  
— Я теж плачу.  
— Я кохаю тебе. І нашу майбутню дитину. 
— І я тебе. — Найбільше у світі.  
Наступні кілька хвилин він говорив без упину. Розповідав, яка вона прекрасна. Яка вона буде чудова мама. Як він мріяв про сина. Як сильно її кохає.  
Марія слухала і посміхалася крізь сльози.  
— Це треба відсвяткувати, — нарешті сказав Ігор.  
— Сьогодні?  
— Обов'язково.  
— А робота?  
— Та грець з нею. Робота зачекає.  
— Коли ти будеш?  
- Я летю до тебе. Нічого не роби. Просто чекай на мене. 
 Марія миттю стала приводити себе до ладу. Та зробивши макіяж та одягнувшись вже не знаходила собі місця.  
Вона вже кілька разів дивилася на годинник. Якщо він їхав з роботи додому, він мав вже бути вдома.  
Пройшло ще пів години.  Немає. Година. 
Марія набрала його номер. Гудки йдуть, але він не відповідав.  
— Де ж ти?.. Вона знову набрала. Він знову не підняв слухавку. 
Ще трішки і  Марія вже не могла спокійно сидіти. Вона подзвонила в офіс. Телефон підняла Юлька.  
— Юлю, це Марія. Ігор ще у вас?  
— Ні. Він підскочив неначе божевільний, навіть не попрощався. І хутко зник. 
 Він поїхав додому приблизно  годину тому.  
Марія відчула, як у неї холонуть руки. Якесь погане передчуття промайнуло у думках. 
— Ти впевнена? Голос Марії видавав тривогу. 
— Так. Я сама бачила, як він виходив.  
— Дякую. Вона поклала слухавку.  
У квартирі було тихо.  Марія дивилася на телефон. — Господи...  
Вона набрала номер знову. Ніхто не відповів. Ще раз. Тиша. І тоді пролунав дзвінок.  Номер був незнайомий.  
— Я слухаю. — Це Марія Степанівна?  
— Так.  
— Ви дружина Ігоря Івановича Малишко?  
І тоді Марія відчула, як її серце мимоволі стислося.  
— Так. А Що сталося? Хто ви? Її голос став ледь чутним. 
— Ваш чоловік потрапив у аварію.  
Вона перестала дихати.  
— Де він?  
— У третій міській лікарні.  
— Він живий?  
— Так.  
Марія заплакала від полегшення. — Я зараз приїду.  
Лікарня зустріла її холодним білим світлом коридорів. Марія бігла по ним  не відчуваючи ніг. Нарешті хірургія.  
Назустріч їй вийшла медсестра. — Ви дружина Ігоря Малишко?  
— Так. Марія засапалася від бігу. Зараз вона вже переводила подих.  
— Слава Богу, що ви приїхали. Треба ліки. Як виявилося, у нього немає медичної страховки. 
— Що з ним?  
Медсестра помовчала. — Йому стало погано за кермом.  
— Серце?  
— Лікарі ще встановлюють причину. Він втратив контроль над автомобілем, і розбився. 
Марія схопилася за стіну. — Він...  
— Жити буде.  
Марія заплакала. — Слава Богу.  
Але медсестра не посміхнулася. — Проте...  
Марія крізь сльози подивилася на неї. — Що?  
— Травми дуже тяжкі. Його зараз оперують. 
— Він одужає?  
— Він житиме. Медсестра опустила очі. — Але, найімовірніше, залишиться інвалідом.  
Марія застигла. Їй здалося, що коридор навколо раптом почав обертатися. — Ні...  
— Нам дуже шкода.  
Марія повільно сіла на стілець. Вона поклала руки на живіт. Там була їхня дитина. майбутнє. А за кілька метрів від неї лежав чоловік, який ще вранці говорив їй, що кохає її. Марія заплющила очі. І раптом згадала. «Через рік ми побалакаємо про те, чим ти зі мною розрахуєшся». Рівно рік. Сьогодні. Марія відкрила очі. Вона подивилася на годинник. Того самого дня, коли минув рівно рік від моменту підписання угоди. Їй стало холодно. — Ні... Вона не хотіла в це вірити. Не могла. Але десь глибоко всередині вже знала: Селена чекала саме цього дня. І тепер настав час платити за їхню угоду. І той миті почула як щось виходить з неї. Почула гостру біль. І майже одразу втратила тяму.