Весілля

Розділ 11. 
Весілля. 
У понеділок Марія прийшла до офісу. Майже в обід. Зовсім не так, як на роботу. Вона зайшла туди так, ніби це місце належало їй.  На її обличчі сяяла така яскрава посмішка, що всі присутні   відразу зрозуміли  — щось сталося. 
— Маріє, ти хоч привітаєшся? Секретарка Юля  дивилася на неї таку розквітлу, щасливу, та  заздрила їй.   На її серці поступово завелась, та почала випускати отруту  чорна пекуча жаба. І першим питанням цієї жаби було – чому вона, а не ти? Вона вже давно заглядалася на боса. Точніше не на нього, а на його гроші. Вона була з бідної сім’ї та як могла тягнулася до сонця. І те що вона зараз секретарка, це тільки її заслуга. Вона сама виборола собі це місце під сонцем, і ладна була йти по головах, аби тільки піднятися ще вище.    
— Так. Доброго ранку усім. Сказано це було таким бадьорим тоном, що всі присутні попіднімали голови.  
— Що з тобою? Спитала бухгалтерка Діна, зробивши хитре лице. Вона також заздрила Марії. Але не злісно, як Юлька. Хоча й у неї на душі шкребли кішки. Та вона їх як могла заспокоювала. 
— А що? Щось не так? Марія автоматично потяглася до клатча, щоб дістати дзеркальце.  
— Та ти, подруго уся  світишся. Як та лампочка у коридорі.  
Марія засміялася. — Є причина.  
Менеджерка Тамара відклала телефон. — Яка? Поцікавилася за всіх. Вона була рада, що з’явиться нова тема для пліток, яку можна буде роздути до небес.  
Марія озирнулася. Посмішка яка сьогодні не сходила з її обличча засяяла ще яскравіше. — Хочу вам, друзі мої,  дещо сказати. Обперлася рукою об стіл.  
Розмови в офісі стихли. Тиша була такою, що самий тихий шурхіт здався – б вибухом.  
Марія підняла руку, виставила вперед.  На безіменному пальці, яскравою зірочкою на темному небі,  блиснула каблучка. Усі завмерли,  перетворилися у слух. Вони  бажали подробиць.  
— Ми з Ігорем одружуємося. Марія сказала це урочистим тоном.  
— Що?! — першою вигукнула Тамара.  
Марія розсміялася. — Так.  
Ріта  підскочила зі стільця. — Та ну!  
— Правда.  
— Оце так поворот!  Юлька, підхопилася зі свого стільця, та  підійшла ближче. В очах вогниками палали заздрощі.  — Коли це буде? Майже без емоцій  спитала вона, кинувши на Марію ревнивий погляд. 
— Скоро.  
— Ти це серйозно? Оце так номер! Таки захомутала! Такого чоловіка, та так швидко. Вона сплеснула руками. 
— Абсолютно так. Марія поклала руку  на стіл.  Обвела усіх присутніх очима. 
Діна  похитала головою. — А я ж здогадувалась, що кінець світу близько. Сказала вона.  
Усі засміялися. Марія теж. Вона зараз почувалася неймовірно щасливою. — Я хочу запросити вас усіх на весілля. Урочисто оголосила  вона. 
— Усіх? — Перепитала Надія Петрівна.  
— Усіх.  Навіть вас.   
Вона підскочила та обійняла Марію. — Я так за тебе рада, дівчинко! І це була мабуть єдина людина у офісі, яка сказала це від душі.  
— Дякую.  
А потім Марія сказала те, чого ніхто не очікував. — І ще одне.  
Всі знову замовкли.  
— Я більше тут не працюватиму.  
— Що?! Як же ми без тебе? — Одночасно пролунало кілька голосів.  
— Ігор хоче, щоб я займалася собою. І домівкою.   
Діна нервово  засміялася. — Оце життя! Мені б так! Її чоловік Федір працював на заводі, і приносячи зарплатню зрідка був у цей день тверезим. А коли вона щось мала проти робив їй черговий скандал.   
— А ти не скучатимеш  за нашим дружнім колективом? Спитала Юлька. Вона вже приборкала свої емоції та могла щось сказати без них. 
Марія з жалем подивилася на свій стіл. На комп'ютер. На папки. На роки, проведені тут. І раптом зрозуміла, що не відчуває нічого. Ні жалю. Ні суму.  
— Ні. Коротко відповіла вона.  — Абсолютно не шкодуватиму. Хоча трохи скучатиму за вами. Вона хотіла добавити – тендітними гадючками. Але не стала.  
Ігор напередодні весілля, був готовий носити Марію на руках. Він буквально не відходив від неї. Постійно запитував, чи їй зручно. Чи вона не втомилася. Чи не хоче чогось.  
— Це моя майбутня дружина, — говорив він усім своїм знайомим. І кожного разу Марія відчувала приємне тепло всередині.  
«Моя». 
Колись вона мріяла почути це слово. Тепер воно стало реальністю.  
Весілля святкували у великому ресторані . Гостей було багато. Рідні. Друзі. Знайомі. Колеги.  
Батьки Ігоря приїхали з іншого міста.  
Його мати Ольга Юріївна, весь вечір не випускала Марію з обіймів. — Нарешті він знайшов свою половинку, — казала вона.  – Він від вас, Марійко, просто у захваті.  
Батько Ігоря, Іван Федорович,  тільки посміхався й час від часу поплескував сина по плечу.  
Батьки Марії теж були щасливі. Мати плакала під час першого танцю. Батько кілька разів підходив до Ігоря й тихо говорив: — Бережи її.  
— Обов'язково. Вона у вас скарб. 
- Тепер це твій скарб. Відповідав свекор. 
Марія дивилася на всіх і не могла повірити, в те, як швидко змінилося  її життя. Ще зовсім недавно вона була сірою, непомітною жінкою, над якою потай сміялися в офісі. А сьогодні вона сиділа поруч із чоловіком, якого кохала роками. У білій сукні. З обручкою на пальці. Щаслива та весела. А ті хто сміявся зараз з заздрістю дивляться на неї. Та п’ють за її здоров’я. 
Свято тривало до пізнього вечора. Грала музика. Гості танцювали. Лунали тости. Ігор не відходив від Марії. Вона була в центрі уваги. І їй це подобалося. А потім серед гостей Марія побачила знайоме обличчя. Серце раптом здригнулося.  
Селена.  
Вона стояла біля стіни. У звичайній для неї темній сукні. Спокійна. Наче була тут зовсім не гостею, а спостерігачем. Хоча взагалі, ніхто її сюди не запрошував.  
Марія кілька секунд дивилася на неї. Селена посміхнулася. Ледь помітно кивнула. І як тоді, у ресторані, поманила пальцем. 
Марія підійшла.  
— Ви прийшли.  
— А хіба я могла не прийти? Вони відійшли подалі від гостей.  
— Ти отримала все, що хотіла? — Запитала Селена.  
Марія подивилася на Ігоря. Він саме сміявся з друзями. Потім перевела погляд на свою обручку.  
— Так.  
— Ти щаслива?  
Марія усміхнулася. — Дуже.  
Селена кілька секунд мовчала. — Тоді будь такою.  
— Я буду.  
— Насолоджуйся кожним днем. Їх таких в тебе не так і багато. 
Марія здивовано подивилася на неї. — Чому ви так кажете?  
Селена посміхнулася. — Бо абсолютне щастя треба ще вибороти. Вона вже хотіла відійти, але зупинилася. — А через рік... Селена хотіла щось сказати, але чомусь передумала. 
Марія напружилася. — Що, через рік?  
— Через рік ми побалакаємо про те, чим ти зі мною розрахуєшся. Невже ти про це забула? І посміхнулася.   
Марія відчула холод у грудях.  
— Я нічого не забуваю.  
Селена торкнулася її руки. — Але сьогодні не думай про це.  Сьогодні ти наречена. Будь щасливою.  
Селена відійшла. А Марія ще кілька секунд стояла нерухомо. Потім озирнулася. Ігор вже йшов до неї. — Куди ти зникла, моя дружина?  
Марія усміхнулася. — Нікуди. Я тепер з тобою до кінця днів.  
Він узяв її за руку. — Потанцюємо?  
— Звичайно.  
Вони вийшли на танцпол. Ігор обійняв її. Марія поклала голову йому на плече. Навколо сміялися гості. Грала музика. Святкові вогні відбивалися у вікнах. І Марія вирішила не думати про Селену. Не сьогодні. Сьогодні вона була щаслива. По-справжньому.  
А десь далеко, у старому будинку біля кладовища, на столі лежала відкрита книга. На її сторінці було написано лише кілька слів: «Через один рік». І під ними стояв підпис Марії. 
А ще Юлька, вся у сльозах запершись з Діною у вбиральні жалілась їй на свою нелегку долю.