Перший поцілунок

Розділ 9.  
Перший поцілунок. 
Наступного ранку Марія, як і завжди,  прийшла до офісу. Вона почувалася спокійно. Навіть надто спокійно. Ще декілька днів  тому  вона перевіряла б зачіску, поправляла окуляри, нервувала, чи не розмазалася помада. Тепер вона просто відчинила двері й зайшла.  
— Доброго ранку.  
— Доброго, — майже хором відповіли колеги. Марія пройшлась, ходою королеви,  сіла за свій стіл.  
Не встигла вона ввімкнути  комп'ютер, як задзвонив телефон. 
— Маріє, зайдіть до мене, — почувся голос Ігоря.  
— Зараз?  
— Так. Терміново. 
Вона поклала слухавку. Рита  одразу підняла голову. — До директора?  
— Схоже на те.  
— Щось сталося?  
Марія загадково посміхнулася. Вона здогадувалась, чому Ігор викликає її. 
— Напевно. Вона встала та  неквапливо пішла до його кабінету. Постукала.  
— Заходьте. Ігор сидів за столом. Але щойно Марія зайшла, він відклав документи. І посміхався у всі тридцять два зуби. Щиро та радісно. Немов дитина, якій подарували давно омріяну іграшку. 
— Маріє. Він хотів щось сказати, але просто замилувався нею. У сміливій сукні темно синього кольору, з відкритими плечима та білим намистом на шиї. У тон намисту були туфлі на помірно високих шпильках.  
— Слухаю вас. Викликали? Спитала вона чаруючим  голосом. 
— Дякую тобі за чудовий вечір. Він простягнув руку, хотів доторкнутися до неї, але вона одійшла на крок назад, і він так і застиг у незручній позі. 
— Будь ласка. Вона ледь присіла, типу роблячи реверанс. — Мені справді було дуже добре. І я зовсім  непогано провела час.  
Ігор посміхнувся. — Ви не проти і сьогодні побути разом?  
Марія зробила вигляд, що замислилася. — А хто роботу робити буде?  
Ігор розсміявся. — А навіщо в цьому офісі стільки народу? Хіба вони без нас не впораються?  
— Без нас? Очі Марії блимнули неначе дві зірки.  
— Без нас? Повторила вона здивовано. —А втім,  ви директор. Вам вирішувати, хто на що більше здатний з ваших працівників.  
— Саме тому можу дозволити собі один вечір не думати про роботу. Він просто їв її очима. 
Марія схрестила руки на грудях. — Цікаво.  
— Що саме?  
— Раніше ви так не думали.  
Ігор опустив долу очі. — Раніше я багато чого не розумів.  
На секунду між ними запала тиша. Марія відчула, що він знову дивиться на неї тим самим поглядом. Як вчора ввечері, коли вона йшла до під’їзду. Вона ледь посміхнулася. — Я подумаю.  
Ігор знову нахилився вперед. — Це означає «так»?  
— Це означає, що я подумаю. Чарівна посмішка осяяла її лице. – Майте терпіння. Я вам пізніше все скажу. Вона  взялася за ручку дверей. Стояла до нього впівоберта. І він просто милувався нею.  
— Я піду?  
— Так. Ігор геть був збитий з пантелику. Він відчував, що вона грає з ним, як кішка з мишей, але нічого не міг з цим зробити. Він просто хотів, щоб вона була поруч.  
Коли Марія вийшла, Ігор ще довго дивився на зачинені двері. Йому раптом здалося, що кабінет став порожнім. Хоча Марія була всього за кілька метрів.  День тягнувся неймовірно повільно. Для Ігоря.  
Він кілька разів виходив із кабінету без жодної причини. Проходив повз стіл Марії. Питав щось про клієнтів. Потім про документи. Потім узагалі забув, навіщо прийшов.  
Марія все розуміла. Але не подавала виду.  
Близько п'ятої він не витримав. — Ну що? Ви вирішили? Спитав він при всіх. Марія підняла голову. — Ви про що?  
— Ви подумали над моєю ранковою пропозицією? 
Вона зробила вигляд, що згадує.  
— А-а, ви про це… 
Ігор ледь не застогнав. — І?  
Марія посміхнулася. — Можна.  
Від цього одного слова він помітно ожив.  
— О сьомій?  
— Добре.  
— Я заїду?  
— Ні.  
— Чому?  
— Я сама прийду.   
Ігор засміявся. — Домовилися.  
А всі дівчата в офісі, ті що сиділи за столами зробили свої висновки, та майже всі разом побігли чи то припудрити носики, чи викурити цигарку. В них з’явилася термінова тема для розмови.  
Цього разу вони не пішли до ресторану. Марія запропонувала просто прогулятися містом.  
Вечір був теплим. Вулиці поволі наповнювалися людьми. Вони йшли поруч. Без офісу. Без телефонних дзвінків. Без документів. Без ролей начальника і підлеглої. Просто чоловік та жінка.  
Ігор розповідав кумедні історії зі свого життя. Марія сміялася. Потім вона розповідала про себе. Про дитинство. Про бабусю. Про те, як у школі мріяла навчитися танцювати.  
Ігор слухав. Уважно.  
Вони зайшли в невеликий парк. Сіли на лавку. Кілька хвилин мовчали.  
— Маріє... Він поклав руку на її коліно.  
— Що? Вона навіть не ворухнулась. Розуміла, що він має сказати щось важливе. 
— Я хочу тобі щось сказати. Його лоб наморщився, на язиці немов камінець підстрибували слова про кохання. Палке зізнання, яке зазвичай кажуть, ставши на одне коліно.  
— Кажіть. Вона повернула його на землю. Я слухаю. 
— Не «кажіть». Він посміхнувся. — Для тебе, я просто Ігор.  
Марія з подивом подивилася на нього. — Добре. Ігор.  
Він повернувся до неї. Їхні погляди зустрілися. Його рука лягла їй на плече. Вона була тяжка, сильна, та водночас ніжна. Марії було приємно. Але вона стримувала себе. Грала роль майже недоторканої. Навіщо, і сама не знала. Це було вище її. Хоча так хотілося розслабитися та просто притиснути його до себе. Запалити з ним вогонь такої пристрасті, щоб він спалив їх до попелу. Нанівець. А потім, зранку, як птахи – фенікси, знову воскреснути, і через деякий час знову вмерти. Хотіла – але стримувалась. Щось всередині її не давало розслабитися.  
Цього разу ніхто не відвів очей. Ігор повільно нахилився до неї. Марія не відступила. Їхні губи зустрілися. Неначе струм високої напруги пройшов крізь неї. Захотілося вилізти йому на коліна, розпатлати волосся, та обійнявши його стегнами довести до такого, чого він не відчував ні з одною жінкою. Але вона зусиллям волі стрималася, лишень вчепившись у його руку, яка була на її щоці. Поцілунок був коротким. Обережним. Наче обоє перевіряли, чи справді це відбувається. За декілька секунд Ігор відсторонився. Подивився на неї. Перевіряв її реакцію. — Я давно хотів це зробити. Прошепотів. 
Марія усміхнулася. — Я знаю.  
— Звідки?  
— По очах видно.  
Він щіро засміявся. — А ти?  
— А що я?  
— Ти ж цього також хотіла?  
Марія трохи помовчала. Злегка зашарілася. Потім подивилася йому просто в очі. — Можливо. 
— Можливо?  
— Не поспішай, Ігорю. Вона підвелася з лавки. — У нас ще багато часу. Все життя. 
Ігор теж встав. Він щасливо посміхався. Йому вперше за багато років здавалося, що все навкруги  знову стало цікавим.  
А Марія йшла поруч і відчувала, як у її грудях б'ється серце. Вона отримала перше, чого хотіла. І тепер уже знала: Ігор справді закохується. Але разом із цією думкою десь у глибині душі знову почувся голос Селени. «Ти зробила наступний крок. Ти щаслива?» І їй хотілося кричати: - Так! Так! Так! І просто стрибати від все більше проростаючого у душі щастя.