На відстані кроку

 Розділ 8. 
На відстані одного кроку. 
Після повернення Марії з вбиральні Ігор  дивився на неї зовсім інакше. Вона відчула це одразу. В нього був час зібратися з думками.  
Раніше його погляд часто, легко ковзав повз неї. Тепер він затримувався. На її очах. На губах. На волоссі. На оголеній лінії шиї.  
Марія це помічала,  їй подобалося.  
— Потанцюємо? — Раптом запитав Ігор, щойно заграла повільна романтична мелодія. 
Марія зробила вигляд, що здивувалася. — Зараз?  
— А чому ні? Ігор рішуче підвівся. – Дозвольте вас запросити, пані. І схилився перед нею у галантному напів поклоні.  
Вона підігруючи йому, повільно подала  руку. — Добре, пане.   
Вони вийшли на танцпол. І Марія ледве стримала посмішку. Це був зовсім не той Ігор, який кілька днів тому танцював із нею на корпоративі, тримаючи її кінчиками пальців, немов гидке каченя. Тепер його рука впевнено лежала на її талії. Друга міцно  тримала її долоню.  
Він одним рухом наблизив її до себе. — Ти сьогодні прекрасна, — прошепотів на вухо.  
Марія опустила голову йому на плече, щоб приховати переможну посмішку. — Тільки сьогодні?  
— Ні. Він щасливо усміхнувся. — Просто раніше я чомусь цього не помічав.  
— Чомусь?  
— Напевно, я був сліпим. І трохи сильніше притиснув її до себе.  
Марія нічого не відповіла. Вона дозволила йому вести танець. Повністю розслабилася у його обіймах. Зараз вона повністю відчувала його. Його тіло крізь тонку сорочку, його парфуми, у яких були нотки хвойного лісу та чогось осіннього.  
А Ігор знову нахилився до її вуха. Прошепотів — Ти зовсім інша.  
— Може, я просто перестала ховатися. Стала справжньою?  
— Мені дуже подобається ця справжня Марія.  
— А чому не  подобалася раніше?  
Ігор на секунду замислився. — Я дуже погано знав  її.  
Марія відчула, як його рука трохи сильніше обійняла її за талію. Він ледь пригорнув  її до себе. Не нахабно. Але достатньо, щоб вона зрозуміла його намір. Він хотів її. Не як працівницю. Не як  помічницю. Як жінку.  
Марія не відступила. Але й не зробила крок назустріч. Вона лише ще раз переможно посміхнулася у його плече.  
Ігор щось прошепотів їй. Нерозбірливо. Щось ніжне.  
Марія не розчула. Та й не хотіла. Їй було приємно від самого звуку його голосу. Вона дозволила йому бути близько. Відчувати на шиї його подих. На тілі сильні руки.  Їй було приємно, але вона  поки що залишила між ними майже невидиму межу. І саме ця межа, яку він намагався перейти якнайскоріше,  здавалося, подобалася йому ще більше.  
Коли ресторан почав спорожнюватися, вони вийшли на вулицю. Ніч була прохолодною. Ігор відчинив перед Марією дверцята автомобіля. — Прошу, пані.  
— Дякую.  
Вона сіла. Він обійшов машину, зайняв місце за кермом.  
Кілька хвилин вони їхали мовчки. Кожен думав про своє: Марія була просто у захопленні від сьогоднішнього вечора. А він ніяк не міг зрозуміти, як з гидкого каченяти, за декілька днів виріс прекрасний гордовитий лебідь.   
— Ти знаєш, — сказав Ігор, — в мене ніколи не було  такого приємного вечора. — Приємного?  
— Саме так. І незабутнього. 
Марія з подивом та підозрою, подивилася на нього.  
Ігор усміхнувся. —  Мені дуже цікаво, що буде далі. У цих словах був натяк, але Марія нічого не відповіла. Зробила вигляд що не почула. 
Він зупинив машину біля її будинку. Двигун продовжував працювати. З кондиціонера йшло приємне тепло. Марія відстебнула ремінь. — Дякую за вечір.  
— Маріє... Він тримав її за руку. Не хотів відпускати від себе. Вона повернулася до нього. Ігор нахилився. Тяг її до себе.  Хотів її поцілувати.  
Марія легенько відштовхнула його долонею. Не різко. Майже грайливо. — Ігорю Івановичу...  З відчиненої дверці, у салон миттєво йшов холод осінньої ночі. 
Вона зробила вигляд, що обурилася. — Хіба я так схожа на легко доступну жінку?  
Ігор завмер. Потім засміявся. — Ні.  
— Отож. Вона зробила крок від машини.  
— На добраніч. І так спокусливо посміхнулась.  
— На добраніч. Йому так не хотілося щоб цей вечір кінчався. Так не хотілося їхати знову у пусту квартиру.  
Але Марія вже зачинила дверцята. І попрямувала до під'їзду. Ходою від стегна, не озираючись. Вона чудово знала, що Ігор дивиться їй услід. І йшла позуючи. Так щоб він розумів – скарб був майже у його руках, але…  
І це саме – «але» змусить його далі намагатися завоювати її. Вона повинна перетворитися на речь яка не буде давати спати ночами. Він буде бажати зустрічей з нею, і кине все що у нього є до її ніг. І тоді вона… 
Але двері під’їзду розчинилися перед носом, ледь не вдаривши її. 
- Доброго вечора, сусідко. Баба Таня, як раз виводила на прогулянку свого двір – тер’єра Шарика. І мимоволі розбила своєю появою всі мрії жінки. Вернула її до реальності. 
А Ігор і  справді дивився їй услід.  Довго. З почуттям втрати. І тільки коли Марія зникла за дверима під'їзду, він відкинувся на сидіння. Що з ним відбувається? Він і сам не розумів своїх почуттів.  Ще зовсім недавно Марія була для нього просто незамінною працівницею. Тихою. Зручною. Непомітною. Звичайною.  Як авторучка. А тепер...  
Він вже декілька хвилин не міг викинути її з голови. Її очі. Її голос. Її усмішка. Її запах. І особливо те, як вона відштовхнула його. Не образилася. Не злякалася. Просто дала зрозуміти: поспішати не варто. І саме це зводило його з розуму. Ігор посміхнувся сам до себе. — От же ж...  
Він ще ніколи не зустрічав такої Марії. Вона просто зачарувала його.  
А Марія тим часом піднялася до своєї квартири.  Поставила на підлогу сумочку. Підійшла до улюбленого дзеркала. Критично подивилася на себе. І посміхнулася.  
Вона згадала слова Селени. «За тиждень буде твоїм».  
Марія торкнулася пальцями своїх губ. — Подивимося... А потім розстібнула сукню і вона, неначе щось зайве, впала до її  ніг.  
Марія ще раз огледіла себе. У цей раз вона отримала задоволення від побаченого. На неї дивилася струнка, впевнена у собі жінка. Така вродлива та незалежна. Мрія багатьох чоловіків.  
А десь далеко, біля старого будинку поруч із кладовищем, Селена сиділа біля вікна. Вона наче чекала. І коли годинник пробив одинадцяту, відьма посміхнулася. — Перший крок зроблено. Успішно.