Частково...

Розділ  7. 
Частково.  
Ресторан Марія вибрала не випадково. Вона знала це місце. Більше по рекламі, та мріяла провести тут вечір. З ним. І от мрія збувалася. 
Тут було затишно, але водночас достатньо дорого, щоб Ігор Іванович зрозумів: вона більше не та Марія, яка задовольнялася кавою з автомата в офісі.  
Вони сіли біля вікна. На столі горіли три маленькі свічки. За склом мерехтіли вогні вечірнього міста.  
— Красиво, — сказав Ігор. Він хотів ще щось сказати. Але не міг. Не знав що. 
— Я знала, що вам сподобається. Марія стрельнула у нього очима.  
Він посміхнувся.  
— Ви раніше  тут були? Спитала вона.  
— Кілька разів. Він мимоволі дивився на її оголені ноги, які вона, сівши на стілець трохи боком, виставила на огляд, неначе ненавмисно, трохи підтягнувши догори спідницю.  
Офіціант приніс меню. Вони замовили вечерю.  
Спочатку розмова була про роботу. Про клієнтів. Про нові замовлення. Про конкуренцію, перспективи збільшення прибутку.  Про те, як змінилася компанія за останні роки.  
Ігор говорив багато. Він просто не знав про що ще з нею говорити.  
Марія слухала.  
Раніше вона слухала б його із захопленням, ловлячи кожне слово. Сьогодні ж дивилася на нього зовсім інакше. Вона бачила у ньому чоловіка.  
Не начальника. Не недосяжного Ігоря Івановича. Просто трохи розгубленого чоловіка, який сидів навпроти неї та  час від часу губився, коли вона ловила  його погляд на собі.  І позувала. Так типу як ненавмисно. Їй подобалося, притягувати собою його погляд.  
— Знаєте, Маріє, — сказав він, — я іноді думаю, що без вас компанія давно б розвалилася.  
— Ви це серйозно? Вона чарівно посміхнулася. 
— Абсолютно.  
— Тоді дивно, що ви зрозуміли це лише зараз. Мені для цього було потрібно лиш почистити пір’ячко?  
Ігор засміявся. — Справедливо. Чи може я просто почав губити зір?  
— Я завжди була поруч з вами. Вона нібито випадково торкнулася його руки.   
— Знаю.  
— Ні, — Марія вдавши розчарування, похитала головою. Трохи сильніше нахилилася над столом. Від цього її супутник, міг побачити трохи більше того, що ховалося під одягом. — Не знали. Між тим казала вона. - Ви ж не звертали на мене уваги – як на жінку. Випросталась. Глянула йому просто у вічі. Невимушено. Просто. Потім знов  нахилилася, щоб узяти ягідку винограду. Декольте її плаття, вкотре, на мить показало Ігорю те, чого він ніколи не бачив – Краєчок її спідньої білизни, та дуже чарівні груди. Він мовчки ковтнув слину.   
Він замовк. Під враженням. — Можливо, ви маєте рацію. Сказав тихо. Зусиллям волі відводячи від неї очі. 
Марія зробила ковток вина, вишукано відставивши мізинчик з білосніжним манікюром.  
— За вас – мій начальник.  І ледь торкнулася його бокала своїм. 
Ігор посміхнувся. — Ти так змінилася,  Марія.  
— Вам хіба не подобається? Вона знову стріляла у нього очима. Вони стали вологими. У них, у цих голубих, підведених чорними обідками туші  озерах, Ігор не бачив рятівного кола. Він тонув, і не збирався шукати рятівників.  
— Навпаки. Дуже. Зараз він подивився на неї трохи довше. Відвертіше.   
Марія це помітила. І вирішила не відводити очей.  
Пізніше їх  розмова стала більш особистою:  Ігор розповідав про себе. Про те, що багато працює. Що зовсім немає часу на особисте життя. Про невдалий шлюб, який закінчився кілька років тому.  
- Маріє, вона не кохала мене, вона кохала мої гроші. Бідкався він. А я – я це зрозумів надто пізно. Але все життя шукав. Шукав ту, у яку можно закохатися по справжньому. І пославши все до бісу, просто насолоджуватися життям.  
Марія слухала уважно. Вона робила свої висновки. У яких Ігор Іванович. Тепер вже просто Ігор, ставав звичайною людиною, зі своїми страхами та комплексами. Не грізним директором, а просто зацикленим на зароблянні грошей чоловіком, для якого його фірма, це все.  
Розуміла, що він сховався у роботу, для того, щоб більше ні про що не думати. Таким він подобався їй ще більше. 
— А ви? — Запитав він. Дивлячись на неї трохи сумно, трохи розгублено. Він вже давно так відверто, нікому не розповідав про себе. І навіть не розумів, чому враз став таким відвертим. І трохи страшився цього. 
— А що я?  Марія усміхнулася. — Ви раніше мною ніколи не цікавилися.  
— Мабуть, був неправий. Треба краще знати своїх співробітників. —  У вас хтось є? Спитав він просто у лоба. 
Марія повільно поставила келих на стіл. — А вам це так цікаво? В її очах відблискували вогні сцени, на якій музики грали щось таке тихе та романтичне. Як раз під настрій. 
— Так. Тепер він нахилився до неї. Їх обличча розділяла  тільки гілочка  мімози  у вазі  на столі, та свічки, які  майже догоріли. 
— Чому? Вона майже прошепотіла ці слова. 
Ігор замислився. — Не знаю.  
Марія нахилилася ще трохи ближче.  
Його погляд знову мимоволі сковзнув у декольте.  
— Може, тому, що я змінилася? Він зустрів її кокетливий погляд. Опустив очі, але вони мимоволі чіплялися за те, що трохи відкривало йому, таємницю її тіла. А вона неначе хотіла, щоб він на це дивився. 
— Можливо. Він так і не зміг розвинути думку.  
Марія посміхнулася. Вона взяла келих. Її пальці ніби випадково торкнулися його руки. Вино ледь не розлилося. Ігор не відсмикнув руку.   
За хвилину це повторилося. Тільки цього разу вона затримала дотик трохи довше.  
Ігор подивився на її руку. Потім на неї. Він явно не знав, як реагувати.  
Марія бачила це. І це їй подобалося. Раніше вона була тією, хто губився поруч із ним. Тепер губився він.  
— Ви сьогодні якась інша, така чарівна та загадкова. Неначе лісова фея. — Тихо сказав Ігор.  
— А тією, якою я була раніше я вам не здавалася феєю? — Вона підморгнула.  Нахилила голову. — Тепер вам зі мною цікавіше? Ніж тоді – на корпоративі. Не витримавши, підсмикнула.  
Ігор усміхнувся.  
— Значно. Вона вкотре подивилася йому просто в очі. Погляд її був теплим. Обіцяючим.  Але він відчував -  Марія ніби гралася з ним.  
Ігор цього вечора вперше не знав, хто з них веде.  І саме тоді Марія побачила її. За кілька столиків від них сиділа жінка. Темне волосся, чорні  очі. 
Селена.  
Марія завмерла. Наче все навколо неї на секунду стало тихішим. Неначе зі стелі спустився туман.  
Селена дивилася прямо на неї. А потім повільно підняла руку. Поманила пальцем.  
Марія озирнулася на Ігоря. — Я зараз повернуся. Не сумуй. Я на хвильку. 
— Куди? Він мимоволі, дотиком руки хотів її втримати. 
— Припудрю носика.  
Вона підвелася. Селена теж встала одночасно з нею.  
Вони разом зайшли у вбиральню. Селена стала перед дзеркалом та  поправила волосся.  
— Ну?  
Марія подивилася на неї.  
— Що?  
— Як ти себе зараз почуваєш? Зовсім новою? Чи ще щось залишилося від той невдахи?  
Марія посміхнулася. — Все добре.  
— Як тобі твій бос? Селена подивилася на неї через дзеркало. — Вже повністю твій, чи як?  
Марія засміялася. — Частково.  
— Частково?  
— Він вже дивиться на мене інакше. Він майже мій. 
— Я помітила.  
— Він сам не розуміє, що з ним відбувається.  
Селена посміхнулася. — За тиждень безперечно буде твоїм. Разом з туфлями та  краваткою. 
Марія на секунду замовкла. — Справді?  
— Ти ж хотіла саме цього.  
— Так.  
— Тоді не сумнівайся. Селена підійшла ближче. Подивилася Марії прямо в очі — Йди до нього. Хутко!  
— І що робити? Марія трохи розгубилася. Вона на мить стала тією, ким була раніше.  
— Розвивай успіх.  
Марія вимушено усміхнулася. — Добре. Хоча… Вона на хвильку затрималася. 
- Я там у вас… Як я опинилася вдома? Я не пам’ятаю. 
- Ти була втомлена. Селена загадково посміхнулась. Я відвезла. І провела рукою перед її обличчям.   
- Іди до нього – він чекає. Сказала вона.  
Марія  слухняно вийшла з вбиральні. І знову стала новою. Такою, якої її якимось чином зробила Селена. А те що це її рук справа, було вже без сумнівів. 
— Все добре? Він сковзнув поглядом по її статурі. 
Марія сіла навпроти. — Чудово. Їй конче хотілося випите ще. І вона простягла руку до вже майже порожньої пляшки. 
— Ви довго… 
— Скучав, без вас…  Ігор посміхнувся.  Він здогадався чого хоче ця чарівна жінка, та розлив  залишки вина. 
Марія взяла келих. — Тоді доведеться надолужувати втрачене.  
Ігор подивився на неї. Якось так, як ще не дивився ніколи – з ніжністю, та легкою тугою.  А Марія вже зрозуміла -  наступна серія цього серіалу,  тільки починається.