Нові правила

Розділ  6. 
Нові правила. 
О дев'ятій тридцять, коли всі пристрасті вляглися, до столу Марії підійшов Сергій, та, як завжди,  безцеремонно поклав перед нею папку. — Маріє, перевір, будь ласка. Тут треба терміново... 
Марія навіть не підняла голови. — Сергію.  
— Що?  
— А скажи ти мені, любчику, це чия взагалі робота? Сказала, навіть не глянувши на нього, не відриваючись від своїх справ. 
Сергій кліпнув. Глянув на неї, опустив очі долу — Моя. Але ж… 
— Тоді чому вона лежить у мене на столі?  
— Ну... Ти ж завжди всім допомагаєш.  
Марія повільно подивилася на нього. — «Завжди» — вже  закінчилося. Голос її був твердим та беззаперечним.  
— У сенсі? Сергій був трохи шокованим.  
— У прямому. Вона посунула папку назад. — Перевір сам. І більше не підходь з подібними проханнями.   
Сергій подивився на неї так, ніби перед ним раптом заговорив принтер. — Ти серйозно?  
— Абсолютно. Зараз вона дивилася на нього трохи прищуривши очі.  
— Але там хвилин на десять роботи.  
— Чудово. От за десять хвилин і зробиш. А потім віддаси босу. Він вже чекає.  
Сергій, зробивши обурене лице, забрав папку. Відійшов.  І хвилини дві просто, шокований,  дивився на Марію. 
Тамара, яка все це бачила, тихо сказала Маргариті: — А я казала, що вона змінилася.   
— Вона не змінилася. Відповіла Ріта. 
— А що?  
— Вона нарешті зрозуміла, що ми на ній їздили.  
Марія це почула. І посміхнулася. Промовчала. 
О десятій до неї прийшла Діна. — Маріє, ти ж можеш мені допомогти з одним рахунком?  
— Ні.  
— Чому?  
— Бо я працюю.  Роблю свою роботу. 
— Ти ж завжди допомагала. Знову обурення.  
Марія подивилася на неї поверх окулярів. — Люба моя, а ти знаєш, скільки часу я витратила за останні роки, виконуючи чужу роботу?  
— Ну... 
— Ні. Не знаєш. Марія підняла палець і вказала на неї. — Тому що ніхто і ніколи цього не рахував. — Тепер я більше  не буду робити роботу за когось.  Набридло. Діна забрала свій лист.  
— Добре.  
— І не ображайся. Хіба я не права?   
— Я не ображаюся. Але настрій у неї помітно зіпсувався. Вона зрозуміла, що потрібно тепер буде самій напружуватися.   
— Чудово. Вона проказала це з явним розчаруванням.  
 Відійшла. Демонстративно. Але за хвилину повернулася. — Але ж ти стала страшною занудою.  
Марія посміхнулася. — Дякую, ти теж не принцеса.  
До обіду офіс уже жив за новими правилами. Марія більше не бігала за всіма. Не нагадувала нікому нічого по десять разів. Не виправляла чужих помилок.   
А найголовніше — вона почала говорити. Чітко. Спокійно. І так, що сперечатися з нею чомусь не хотілося. — Сергію, де твій звіт з останнього рейсу? Пройшло вже набагато більше ніж десять хвилин.  
— Я ввечері.  
— Ні. Хутко.  
— Чому?  
— Тому що він вже давно потрібен директору.  
— Ну...  
Марія подивилася на нього як вчителька на поганого учня. — Я чекаю.  
— Добре.  
— Діно, рахунок від «Транслайн» досі не проведений. Вони телефонували. 
— І що ти їм сказала?  
- Що в нас бухгалтерка працює повільно.  
Діна почервоніла. - Я сьогодні...  
— До дванадцятої. Максимум.  
— Маріє...  
— До дванадцятої. Наголосила вона. Валері ще грузитися. Мені що вмовляти його щоб він на роботі затримувався? Будеш сама з ним про це балакати. Я більше не буду. Не хочу.   
 Раніше все це робила Марія. І всі були задоволені. 
- Добре. Діна прикусила губу.   
Навіть Рита і Тамара,  цього дня почали перевіряти пошту двічі перед тим, як відправити листа. Бо Марія могла підійти, подивитися й сказати: — І це ти хотіла відправити клієнту? Не вказуючи на помилки. А просто зверхньо посміхнувшись. 
І після такого відношення,  людина зазвичай сама знаходила свої  помилки. 
До кінця дня офіс нагадував школу. А Марія — сувору вчительку. Причому ту, яка вже давно втомилася повторювати одне й те саме.  
Але найдивніше сталося ближче до вечора. Ігор Іванович вийшов зі свого кабінету. — Маріє, ви не бачили... Він зупинився.  
— Договір на «Логістик Плюс»? — Запитала вона.  
— Так.  
— На вашому столі. Юля повинна була вам покласти.  
— Немає.  
— То не давайте своїй недбалій секретарці у цьому місяці премію.  
Ігор замовк. У офісі  запала тиша.  
Марія підвелася, підійшла до Юльчиного столу , взяла  договір і демонстративно поклала перед ним.  
— Ось. 
А Юля дивлячись на це не витиснула з себе ані звука. Вона вкотре за сьогодні була шокована. 
— Дякую. На Юльку він навіть не глянув. 
— Ігорю Івановичу.  
— Що?  
— Та наведіть вже лад серед своїх підлеглих. Мені вже набридло тикати їхнім носом, у кожну дрібницю. За що ви тільки платите їм зарплатню? Тут ви директор, чи я?   
Він здивовано подивився на неї. — Перепрошую?  
— А насамперед  почніть із себе. Ваш бізнес від цього тільки виграє.  
У когось за спиною вирвався тихий кашель. Хтось ледве стримував сміх.  
Ігор подивився на Марію. Раніше вона б уже десять разів вибачилася. Сьогодні — ні. Сьогодні вона просто у вічі, сказала все що думає. 
— Добре, — нарешті сказав він.  
— Дякую. Сподіваюся ви мене почули. Марія, даючи зрозуміти що розмова закінчена, демонстративно  повернулася до свого столу.  
В офісі ще хвилину ніхто не говорив. Потім Тамара  прошепотіла: — Все, приплили.   
— Кінець світу. Добавила до сказаного Рита.  
— Чому? Це вже прошепотіла Віра. 
— Марія зробила зауваження самому Ігорю Івановичу. Ти чула?   
Ріта  посміхнулася. — І він навіть не образився.  
— От саме це мене й лякає.  
Наступного дня Марія залишилася в офісі трохи довше. Вона закінчувала місячний звіт. О П’ятій  тридцять  працівники уже розійшлися. В офісі  залишилися тільки вона та Ігор.  
Марія зібрала  речі, вийшла в коридор. Ігор саме зачиняв свій кабінет.  
— Ви додому?  
— Так.  
— Якщо хочете, я вас підвезу.  
Він сам не знав чому він це сказав. Марія за останні вихідні так радикально змінилася, що він вже, неодноразово перебираючи у голові думки, вже  дивився на неї, як закоханий хлопчик. І сам не розумів чому.  
Після того, як Марія вичитала його при всіх, він зразу був обурений. Але потім, як завжди граючи у «Козаків» на своєму комп’ютері, обдумав ситуацію. І прийшов до висновку, що Марія жінка його мрії. Саме таку він бачив поряд з собою. Рішучу, вродливу, розкуту. Це йому неначе хтось нашіптував. І він сам не розумів, хто і навіщо. Неначе хтось настирливий оселився у нього у голові, та наполегливо гнув свою лінію. А він не мав волі протистояти цьому.   
Марія зупинилася. Критично подивилася на свого начальника.  
Ще тиждень тому вона від такого речення могла б втратити дар мови. Тепер лише трохи примружила очі. — А що ви можете мені ще запропонувати? Дивилася йому просто у вічі.   
Ігор усміхнувся, зніяковів.  — У сенсі?  
Марія поправила ремінець сумочки на плечі. — Може, ще й у ресторан  мене завезете? Я буду не проти.  
— У ресторан? Він був здивованим. 
— Я не хочу сьогодні вдома нічого готувати. Вона зробила паузу.  Посміхнулася. Не сором'язливо.  А так, що Ігор раптом забув, що збирався сказати.  
— Ну... Можна й у ресторан. Шоковано протягнув він. 
— От і чудово. Ходімо.  
Марія рішуче рушила до виходу. Ігор пішов слідом. Як такса на повідцю.  
На вулиці було прохолодно. Він послужливо відчинив перед нею дверцята автомобіля. Марія сіла. Ігор обійшов машину. Сів за кермо. Кілька секунд вони мовчали. Потім він запустив двигун.  
— Куди їдемо? І сам здивувався своєму питанню. 
Марія впевнено назвала ресторан.  
— Гарний вибір.  
— Я знаю. А ще знаю, що вам там також сподобається. Чи ви проти провести зі мною вечір? В її очах пробігли хитрі бісики.  
Ігор глянув на неї. Хотів щось відповісти. А Марія вже відвернувшись від нього дивилася у вікно. Вона бачила його погляд у відображенні скла. І вперше їй було приємно не від того, що вона його кохає. А від того, що тепер він дивиться на неї. Так, як ніколи раніше  не дивився. 
Машина рушила. А Марія ледь помітно посміхнулася. Десь глибоко всередині вона згадала Селену. І її слова: «Ти хочеш стати такою, яку він покохав би більше за життя?» Марія тоді відповіла: «Так». Тепер вона вперше подумала: А що ж саме ти зробила зі мною, Селено? Вона ще не знала відповіді.