Інша Марія

. Розділ  5. 
Інша Марія. 
Вранці,  Марія  прокинулася так, ніби хто її підкинув.  Сіла на ліжку.  
 Світло сонця вже пробивалося крізь її штори з трояндами на білім фоні. Марія провела долонею по обличчю.  
Дивно. Вона почувалася так, ніби спала не кілька годин, а цілий місяць. Жодного похмілля. Жодного головного болю. Навпаки. Усередині вирувала така енергія, що їй хотілося встати та  бігти. Куди?  Навіщо? — Вона й сама не знала. Марія хутко піднялася. Швидким кроком  пройшла на кухню. Звичним рухом поставила чайник. Але каву пити не стала. Вона раптом зрозуміла, що зовсім її не хоче. Це було дивно. Кава була її ранковим ритуалом багато років. Сьогодні ж вона почувалася так, ніби всередині вже працював якийсь потужний двигун.  
Марія відкрила холодильник. Подивилася. Закрила. Потім підійшла до дзеркала в коридорі. І вперше за багато років почала розглядати себе  зовсім критично.  
Вона повернула голову. Подивилася на профіль. На волосся. На обличчя. На фігуру. На одяг. На окуляри. І раптом скривилася. — Фу! На неї з нього дивилася жінка, яка зовсім не слідкує за собою. Облича яке майже ніколи не бачило косметики, волосся, яке зачісувалося  тільки у гульки та хвостики. Навіть нічна сорочка була як балахон. 
- І це я?! Зараз Марія зовсім не подобалася собі.  
- Треба щось терміново робити. І за сніданком засіла у інтернет.  
Вона записалася до перукаря, на манікюр і педикюр.  До косметолога і у СПА салон. Грошей для цього у неї було достатньо, адже все життя вона економила як могла. Навіть речі купувала у секонд – хенді.   
Марія знову підійшла до  дзеркала, нахилилася ближче до нього. — Яка ж я запущена, та сіра.   
Вона сама здивувалася власним словам. Раніше вона ніколи не дозволяла собі так говорити про себе. Завжди знаходила виправдання. Волосся відросте. Окуляри просто звичні. Ця блузка зручна. Навіщо витрачати гроші на салони? Мені й так добре. І тільки зараз Марія раптом зрозуміла, що це все були не виправдання. Це були відмовки. Відмовки жінки, яка давно жила у своєму вигаданому мирі.  
Вона подивилася на годинник. Потім на себе. — Ну що? Марія усміхнулася. — А чого ми чекаємо?  
За годину  вона вже сиділа в перукарському кріслі. — Що будемо робити? — запитала майстриня. Марія подивилася на себе в дзеркало. — Те, що давно хотіла.  
— А саме?  
— Пряме волосся. Трохи нижче плечей.  
Перукарка кивнула. — Чубчик?  
Марія на секунду замислилася. — Так. — Який? — Майже до брів.  
— А колір? Марія подивилася на своє відображення. І раптом сказала: — Білявка.  
Перукарка підняла брови. — Рішуче. 
Марія заплющила очі. І вперше за багато років не думала про те, що скажуть інші. Їй було байдуже. Вона просто хотіла побачити нову себе.  
Коли через, приблизно  годину,  майстер повернула крісло до дзеркала, Марія спочатку навіть не впізнала себе.  Колір волосся робив обличчя світлішим. Очі здавалися більшими, виразнішими. А головне — у дзеркалі сиділа не та Марія, яка щодня поспішала на роботу, сутулилася та  намагалася нікому не заважати. Там була жінка. Красива. Жива. Упевнена у собі.  
— Ну як? — Запитала перукарка.  
Марія  ще кілька секунд дивилася на себе. Потім усміхнулася. — Подобається. — Сильно?  
Марія провела пальцями по волоссю. — Чому я не зробила цього раніше? Перукарка посміхнулася. — Бо іноді нам потрібен час, щоб дозволити собі бути красивими.  
Марія запам'ятала цю фразу. 
Після перукарні вона пішла робити манікюр. Потім педикюр. Потім, коли до СПА процедур залишався час,  зайшла в магазин. Спочатку хотіла просто подивитися. А вийшла з пакетом. Новою сукнею, туфлями, парфумами, окулярами,  спідньою білизною. І ще кількома речами, які раніше ніколи б собі не дозволила. Увечері вона повернулася додому втомлена. Але щаслива. Поставила пакети на ліжко. Відкрила шафу. Подивилася на свої старі речі. І раптом засміялася. — Господи...  
Там висіли чотири  майже однакові блузи. Темна, трохи нижче колін, спідниця.  Штани. Діловий костюм. Це був робочій  одяг, який не викликав жодної емоції. А ще були спідниці та сукні, які вона ніколи не дозволяла собі одягти на люди. А сама улюблена біла, напівпрозора, з мереживом по декольте.  
Марія почала діставати те що було у шафі  одне за одним. Кидала на крісло. На ліжко. На підлогу.  
— Це залишимо.  Це теж. А це... Вона взяла у руки стару сіру кофту. Подивилася на неї як на щось огидне. — Зроблю з цього ганчірку для підлоги.  І відкинула її вбік. До неї полетіло старе поношене пальто, три пари туфель у стилі «прощавай молодість» і уся спідня білизна яка більше б згодилася якійсь старій бабці. Все це Марія скрутила у один вузол, та з гордо піднятою головою винесла до смітника. А потім з захопленням дивилася як баба Дуся, та баба Тетяна, її сусідки по підїзду перебирали непотрібні їй речі, і навіть посварилися з – за чорних теплих рейтузів. 
 У понеділок Марія прокинулася о шостій. Не від будильника. Сама. Після приведення себе до ладу, вона підійшла до дзеркала.  
Нова зачіска. Макіяж. Парфуми. І нова сукня. Коротка. Але не вульгарна. Така, що підкреслювала ноги й фігуру. У вухах — золоті сережки її бабусі.  
Марія дістала їх зі старої скриньки ще напередодні.  
Колись бабуся казала: — Золото треба носити. Для краси. Марія майже ніколи їх не вдягала. Сьогодні вдягла. Критично подивилася на себе. І посміхнулася. — Ну привіт.  
Вона взяла нову модну сумочку. Вийшла з квартири. І всю дорогу до роботи йшла так, ніби вперше побачила місто. Люди дивилися на неї. Чоловік біля кав'ярні навіть обернувся.  
Марія помітила. І не відвела очей. Вона усміхнулася. Чоловік теж.  
Марія пішла далі, виставививши уперед груди і гордо піднявши голову. Тепер не вона бігла світом, а він крутився для  неї. 
- Що ж ти зі мною зробила, Селено? Думала Марія. А самовпевненість та сміливість так і перла з неї.  
О дев'ятій без п'яти хвилин, коли всі вже давно були на робочих  місцях,  двері офісу відчинилися. Марія зайшла як королева.   
Рита, яка друкувала щось на комп'ютері підняла голову.  Її очі. Треба було тільки бачити її сині очі! Вони вмить стали розміром з п’яти копіїїчну монету.  
Тамара, яка саме розмовляла по телефону завмерла на пів слові. Неначе у неї пропав дар мовлення.  
Бухгалтер Діна – вона  щойно вийшла з кабінету боса, впустила на підлогу теку.  Один Ігор Іванович сидів у своєму кабінеті, і поки що не побачив це казкове перетворення.  А його секретарка Юля ледь не впала з крісла, задивившись на те у що перетворилася сіра миша Марія.  
А Марія, граціозним  рухом,   зняла пальто. Повісила його. Та  пройшла ходою від стегна, до свого столу. Ні сказавши нікому не слова, просто загадково посміхаючись.  
Валерія, як і всі інші,   підняла голову від комп’ютера. Завмерла оглядаючи суттєві зміни. 
— Маріє? Вона плеснула у долоні. Це ти?!... 
Марія обернулася. Очі холодні. Рухи витончені. — Так, Лерка, це я. До речі, привіт. А взагалі -  чого тобі? Спитала холодним тоном. 
Валерія  кілька секунд просто ошелешено дивилася. — Це ти, але не ти. 
— А хто ж? Невже друге пришестя Христа?  Марія огледіла приміщення. 
Тамара, таки побалакав з черговим клієнтом,  поклала слухавку. Подивилася на Марію. Потім ще раз. — Нічого собі, сіра мишка!  — Ого!  
У офісі  стало тихо. Шок від побаченого літав офісом мов привид.  
Марія повільно сіла за свій стіл. Спокійно. Так ніби нічого особливого не сталося.  
Діна  підійнявши з полу теку, підійшла ближче. — Ти що, за вихідні заможного коханця знайшла?  
Марія ледь – ледь, одними кутиками губ посміхнулась. — Ні. А що повинна була?  
— Ти перефарбувалася.  І зачіска  І сукня...  
Марія подивилася на неї. Холодно та зверхньо. – Я що так сильно змінилася, що ти навіть не бажаєш мені доброго ранку?  
Діна, як зачарована,  присіла на край сусіднього столу. — Маріє, ти дуже гарна. І щіро посміхнулася.  
Цього разу Марія зовсім не почервоніла. — Дякую, Дінко. Відповіла вона трошки протягуючи слово. 
До неї підійшла Тамара.  — Ой, а сережки які! Вона уважно роздивлялася їх. – Які вінтажні!  
— Бабусині. Старовинні.  
— Красиві.  
— Дякую.  
А колеги продовжили збиратися коло неї, і  дивитися неначе на музейний експонат. 
І тут двері кабінету відчинилися. Вийшов сам Ігор Іванович. — Доброго ранку, народ.  Сьогодні він залишився без кави від Марії, і це його трохи дратувало.  
— Доброго ранку, — відповіли кілька голосів. Причому голоса Марії серед них не було. 
Він зробив кілька кроків.  Зупинився. Його погляд затримався на ній довше, ніж потрібно. Марія це помітила. Раніше вона б відразу опустила очі. Сьогодні — ні. Вона спокійно подивилася на нього. — Доброго ранку, Ігорю Івановичу. І посміхнулась. Чарівно, ніжно. Вибачте, я запізнилася. Залишила вас без кави. Я виправлюся. Побачите.   
На цей раз вона вклала у цю фразу таку муркотливо заворожуючу   тональність,  що він аж закляк. 
— Доброго...   Маріє? — Так. — Ви...  
Він не договорив.  
Він не знав що сказати. 
— Ви хотіли сказати -  я  змінилася.  — Підказала вона.   
— Так. Тепер почервонів він. Він мимоволі звернув на неї увагу, як на жінку. Він роздивлявся її стрункі довгі, напрочуд напів оголені  ноги у червоних туфлях. На її сукню, яка підкреслювала ваблячі його погляд груди.  
Марія чарівно усміхнулася. Вона так і сиділа на  своєму креслі. Просто розвернула його до нього, і спідниця, коли вона закинула ногу на ногу задерлася трохи вище, ще більше притягуючи його ошелешений погляд. 
— На краще? Тон її був як у лісовою мавки – звабниці.  
Ігор несподівано теж усміхнувся. Трохи нерозважливо. Якось скуто. — Безперечно. Видавив з себе, І на мить опанувавши себе,пішов до свого кабінету.  
Він був старим одинаком, повернутим на бізнесі. І жінки займали мало місця у його житті. Але це видовище… Ця Марія… Побачивши її він відчув, як защемило у його грудях. Як сіпнулося серце. Здається він закохався. З першого погляду.  
У офісі запала тиша. Діна  повільно нахилилася до Марії. — Ти це чула?  
— Що саме? Тон знову став просто крижаним.  
— Він сказав «безперечно».  
Марія усміхнулася. — Чула. І вперше в її усмішці не було тієї старої надії. Не було сором’язливої дівчинки, яка чекала, коли її нарешті помітять. Тепер вона сама робила так щоб її помічали.  
А за дверима свого кабінету Ігор Іванович  довго дивився у вікно. Він не міг зрозуміти, чому раптом  Марія, яка була непомітною сірою тінню, враз стала яскравою плямою, яку і захочеш не помітити але помітиш. І очей не відведеш. 
- Яким же дурнем я був, що раніше не розгледів цей брильянт.  Оце так Марія –  непомітний дух офісу.