Бажання

Розділ 4.  
Бажання. 
У кімнаті стало тихо. Настільки тихо, що Марія почула, як  у старому настінному годиннику  з гирями, цокає механізм.  
Селена сиділа навпроти та  уважно дивилася на неї.  
Марія відчувала, що ця жінка бачить її наскрізь.  Не  окуляри. Не зачіску.  А душу. Бачила Марію такою, якою та  ще нікому себе не показувала. З пристрастю, бажанням кохати, та бути коханою,  захованою під давнім страхом. З комплексом старої діви. З задавленими бажаннями, та дикою непереборною нерішучістю.    
— Ти сказала, що хочеш, щоб він зрозумів, кого втратив, — нарешті промовила Селена.  
— Так.  
— А кого він побоїться втратити? Чому побоїться? Ким ти хочеш для нього стати? І головне – чому?   
— Чому? Розгублено повторила останнє питання Марія.   
— Та  ти, дівчино  зараз сама не знаєш, чого хочеш.  
Марія насупилася. — Знаю.  
— Ні. Селена говорила спокійно, майже ласкаво. Я відповім за тебе: — Ти хочеш його кохання.  
— Так.  
— Хочеш, щоб він був із тобою?  
— Так.  
— Хочеш, щоб він перестав дивитися на інших жінок?  
Марія трохи подумала.  
— Так.  
— Хочеш, щоб він шкодував про учорашній  вечір?  
— Так. Марія відповідала механічно, немов у напівсні.  
Селена посміхнулася. — Це все бажання.  А я питаю про мету.  
Марія замовкла. Вона опустила очі. — Я не знаю.  
— Знаєш.  Голос Селени став тихішим. — Просто тобі страшно сказати це вголос.  
Марія підняла голову. Селена дивилася прямо на неї. — Чи згодна ти піти на все для досягнення своєї мети?  
Марія завмерла. — На все?  
— Саме так.  
— А якщо я передумаю?  
— Тоді зараз – же підеш додому.  
— І все?  
— І все. І втратиш свій шанс. Може й останній у житті. 
Марія замислилася. Перед її очима знову постав Ігор. Його кабінет. Його посмішка. Його байдужість. Його слова. «Що б я без вас робив?» А потім ресторан. Танці. Він тримає її пальці кінчиками пальців. Наче вона чужа. Наче йому неприємно  торкатися до неї.  
Марія стиснула руки. — Добре.  
Селена усміхнулася. — Добре... Добре… Вона чомусь аж виспівувала це слово. — Добре міркуй. Я дам тобі шанс. Дам. І посміхалася.    
Марія заплющила очі. Що вона хотіла? Помсти? Ні. Хотіла, щоб Ігор страждав? Можливо. Але  цього було мало. Вона хотіла, щоб він одного дня прокинувся і зрозумів, що не може жити без неї. Щоб шукав її погляд. Щоб ревнував. Щоб боявся втратити. Щоб усе те, що вона відчувала до нього роками, нарешті відчув він.  
Марія відкрила очі. — Я хочу... Вона на мить замовкла.  
Селена не квапила її.  
Минуло кілька секунд.  
— Я хочу, щоб він став моїм.  
Селена ледь нахилила голову.  
— Твоїм?  
— До кінця. У Марії тремтів голос, але вона вже не відступала. — Я хочу, щоб він повністю залежав від мене.  
На обличчі Селени з'явилася ледь помітна посмішка.  
— Ти впевнена?  
Марія подивилася їй просто у вічі. — Так.  
Погляд Селени раптом змінився. У ньому ніби стало більше світла. Або навпаки — темряви. Марія сама вже нічого не могла зрозуміти. Вона хотіла відвести очі. Не змогла. Наче невидима нитка прив'язала її погляд до очей Селени.  
— Ти хочеш стати такою, яку він покохав би більше за життя?  
— Так. Марія сказала це майже одразу. Вже не думаючи.  
— Настільки, щоб він не уявляв свого життя без тебе?  
— Так.  
— Настільки, щоб сам шукав тебе?  
— Так.  
— Щоб у майбутньому боявся тебе втратити?  
Марія через силу кивнула. — Так.  
Селена відкинулася на спинку стільця. — Добре. Зараз вона вимовила це слово зовсім тихо. — Тоді буде саме так як ти бажаєш.  
Марія відчула дивне запаморочення. Кімната ніби стала трохи темнішою. Чи то просто сонце зайшло за хмару? Вона не знала.  
— І ти будеш згодна через рік, коли я виконаю твої забаганки,  заплатити мені за це?  
Марія моргнула. — Заплатити?  
— Так.  
— Скільки? Питання прозвучало так наївно, що Селена ледь усміхнулася.  
— Я визначуся потім. Промовила  вона. 
Марія насупилася. — А якщо це буде дуже багато?  
— На той час в тебе буде те що мені потрібно.  
Марія знову подивилася їй в очі.  Раптом здалося, що голос Селени долинає десь здалеку. Наче крізь воду.  
Кімната повільно пливла перед очима. Але дивним чином страху не було. Навпаки. Було відчуття спокою. Наче нарешті хтось узяв її життя у свої руки.  
— Я згодна. Слова прозвучали тихо. Майже пошепки.  
Селена кивнула. — Тоді підпишемо угоду.  
Марія хотіла запитати, яку саме. Але язик  став важким. Вона дивилася на Селену і ніяк не могла відвести погляду.  
Жінка встала. Підійшла до старовинної  шафи. Відчинила дверцята. Дістала звідти товсту книгу в темній шкіряній палітурці. Поклала її на стіл. Марія дивилася на неї, але літери на обкладинці розпливалися.  
— Що це?  
— Чергова угода.  
— Що я повинна зробити?  
Селена поклала руку на книгу. — Поставити свій підпис.  
— І все?  
— Майже. Вона відкрила книгу. Сторінки були старовинні. Цупкі, пожовклі. На них стояли записи, зроблені різними почерками. Деякі рядки були написані чорнилом. Деякі — сучасною ручкою.. Деякі літери Марія взагалі не могла прочитати.  
— Тут уже хтось підписував?  
— Багато хто.  
Марія хотіла розглянути записи. Але очі дедалі більше злипалися.  
— Мені щось... Вона не договорила. Голова стала важкою. Руки ослабли.  
— Це нормально, — спокійно сказала Селена.  
— Я хочу додому...  
— Пізніше.  
Марія спробувала встати. Не змогла. Світ навколо почав повільно темніти. Свіча у підсвічнику – черепі догоряла, і тепер він неначе світився сам. А більше всього ті дірки, які колись були очима. З них неначе виходили яскраві промені.  
Останнє, що Марія  побачила, — Селену, яка схилилася над столом. У її руці блиснуло щось гостре.  
— Не бійся, Маріє. Голос звучав десь  здалеку. — Ти сама цього захотіла.  
Марія хотіла щось сказати. Але не встигла. Темрява накрила її.  
Вона заснула прямо за столом.  Селена сиділа навпроти сплячої Марії. Перед нею лежала розгорнута книга. На чистій сторінці вже проступали перші слова їх угоди.  — Тепер ти сама зрозумієш, чого насправді варте твоє бажання...  
А потім взяла пальця дівчини, з якого капнула краплина крові, та провела ним по обкладинці книги.  
Підпис є. сказала вона. І у захваті від самої себе потерла руки.