Селена

Розділ 3.  
Селена. 
Марія прокинулася від того, що хтось невидимий і дуже злий бив молотком у неї всередині голови. Вона розплющила очі. Біла стеля. Знайома кімната. Годинник на тумбочці показував майже одинадцяту. Марія застогнала, накрила голову ковдрою. — Більше ніколи не буду стільки пити, промовила вона сама до себе. Голос був  хрипким та тихим. У роті сухо як у пустелі. — Ніколи більше не буду ходити на корпоративи. Прошепотіла вона сама собі. 
Марія  полежала ще хвилин п'ять. Згадувала у подробицях  вчорашній вечір.  
Ресторан. Танці. Ігор. Його руки, які ледь торкалися її пальців. Його байдужий погляд. Сльози у вбиральні. Незнайомка. Потім Валера. Його залицяння. 
Погляд впав у прихожу. Там досі, як зім’ята ганчірка, валялася її учорашня сукня. 
Марія сіла на ліжку.  Потім через силу  піднялася.  Пішла на  кухню.  Поставила чайник.  
Кава. Саме гаряча запашна міцна кава зараз можливо поверне  її до життя.  
Марія стояла біля вікна, тримаючи кухлика  обома руками. Після третього ковтка, голова трохи прояснилася. І тут її погляд упав на стіл. На маленьку темно коричневу  візитівку. Вона підійшла. Взяла її.  
Селена. Номер телефону.  
Марія довго дивилася на нього. Спочатку вона хотіла викинути. Потім  поклала картку назад. Зробила ще ковток кави. Знову взяла. Нав’язливе бажання подзвонити не покидало її.    
— А що я втрачу? Спитала сама себе.  
Після контрастного душу, який майже повністю вернув її до життя, Марія рішучо набрала номер.  
Гудок. Другий. Третій.  
— Слухаю. Голос у слухавці був спокійний. Той самий. Марія одразу впізнала його.  
— Це я...  Вона хотіла ще щось добавити, але її перебили. 
— Я знаю.  
Марія ошелешено замовкла. — Ви знали, що я подзвоню?  
На тому кінці почувся тихий трохи надтріснуто скрипучій сміх. — Я знала, що ти, дівчино не  будеш довго вагатися.  
— Звідки?  
— Приїдь,  все  розповім.  
— Куди?  
Селена назвала адресу.  
Марія  записала її.  
— А коли?  
— Сьогодні.  
— Сьогодні?  
— Просто зараз.  
Марія критично подивилася на себе. Розпатлане волосся. Домашня сіра футболка. Пом’яте обличчя з чорними колами під очима.  
— Я не готова.  
— Ти чотири роки готовишся до того, щоб сподобатися чоловікові, який тебе не бачить. Тому  пів години на те, щоб приїхати до мене, знайдеш. Приходь у себе і приїзди. В тебе на кухні є лимон. Протри ним лице. Це допоможе. І вирушай.  
Марія завмерла. — Ви...  
— Так. Не сперечайся.  Чекаю. Потім може бути пізно. Селена поклала слухавку.  
Марія ще кілька секунд тримала телефон біля вуха.  — Ненормальна. Вона не знала, про кого саме це сказала. Про себе, чи про Селену.  
За деякий час  Марія вже стояла біля дзеркала.  
Одягнула джинси, світлий легкий светр. Зняла окуляри. Критично подивилася на себе. Потім знову одягнула. — Не вигадуй – супер зіркою ти не стала. Сказала сама собі.   
Взяла сумочку. Перед виходом ще раз подивилася на візитку. І поклала її в кишеню.  
Адреса забита у навігатор телефону, привела її на саму околицю міста.  Навколо з'явилися старі паркани, зарослі сади з деревами, які ніхто давно не обрізав. А вона йшла. І  нарешті побачила потрібний номер. Будинок стояв майже біля самого кладовища.  
Воно починалося буквально за кілька десятків метрів від паркану. Сірі могильні плити виднілися крізь вже майже голі дерева.  
Будинок теж був сірим. Старим. Одноповерховим. З високим шиферним дахом і маленькими вікнами. Якби Марія побачила його у фільмі, то точно сказала б: Тут живе відьма.  
Вона повільно підійшла до хвіртки. І тут за парканом почувся гарчання. Марія завмерла. На неї біг великий чорний пес у нашийнику з шипами. Він був величезний. Шерсть на його загривку стала дибки. Пес люто гавкав, кидаючись на паркан. Здавалося – ще мить.  Перестрибне. І тоді…  
А поки що було просто дуже лячно. 
Марія відступила. — Господи, що за жах...  
— Не бійся. Марія від ще більшої несподіванки аж підскочила. Їй показалося, що це до неї балакає пес. Але ні – то була  Селена, яка  стояла на ґанку.  
На ній була довга до п’ят, темна сукня, поверх якої вона накинула вовняну хустку.  
Напівсиве волосся розпущене. І очі — ті самі дивні – чорні як провалля.  
Селена підняла руку.  Махнула нею в бік собаки. — Тихо.  
Пес миттєво замовк, і одійшов.  
Марія  не повірила власним очам. Щойно він був готовий перегризти їй горло. А тепер сів біля будки та понуро  опустив голову.  
— Він у вас завжди такий слухняний? — Чомусь замість привітання, запитала Марія.  
— Він просто не любить незнайомих. Відповіла Селена.  
— А мене вже любить?  З вуст Марії вилетіло безглузде питання. Вона ніяк не могла зібрати думки до купи. 
Селена посміхнулася. — Ні.  
Марія здивовано подивилася на неї. — То чому він перестав гавкати?  
— Я приказала.  
— І він послухав?  
- Спробував би він не послухати. Селена підійшла та відчинила хвіртку. — Заходь.  
Марія несміливо, мимоволі дивлячись на пса,  ступила на подвір'я.  
Пес у свою чергу,  подивився на неї. 
— Він  не вкусить?  
— Якщо я не забажаю того, ні.  Селена була не задоволена безглуздими питаннями. Це було помітно. І Марія вирішила трохи помовчати.  
У будинку пахло травами. Не парфумами. Не миючими засобами. Саме травами. М'ятою, полином, чебрецем і ще чимось терпким та незнайомим.  
У передпокої висіли величезні, почорнілі від часу  оленячі роги . На стінах — фотографії. Деякі були чорно-білими.  
На одній дуже старій фотографії Марія побачила молоду Селену. Або принаймні жінку, дуже схожу на неї.  
— Це ви?  
Селена обернулася. — Ні.  
Марія стала. Придивилася. — Але вона дуже схожа. На фото був напис. Золотий. Напівстертий: Фото – майстерня Бібікова. 1890рік. 
- Більше сторіччя тому. Майнуло у Марії у голові.     
— Люди часто схожі одне на одного. Сказала Селена, помічаючи її зацікавленість. 
— А хто це? На фото. 
— Моя бабуся.  
Марія хотіла ще щось запитати, але Селена вже пройшла далі. Вітальня також була дивною. Всі меблі та інтер’єр, неначе з минулого сторіччя.  
Посеред кімнати стояв старий дубовий, на ніжках, вирізьблених неначе курячі лапи, стіл. На ньому у зробленого з цільного з синіми прожилками каменю підсвічнику, у вигляді людського черепа, горіла  велика біла, неначе стара кістка, свічка.  Кілька скляних баночок із сухими травами, темно – зелена ступка, старовинні книги з потемнілими від нещадного часу  палітурками, у древній, як нам мир,  етажерці.  
Біля стіни, заклеєної темно зеленими шпалерами з золотими вітрильничками, стояла шафа На полицях — десятки пляшечок. Деякі з прозорою рідиною. Деякі — з темною. Деякі містили щось схоже на ростуче у них коріння. А у одній навіть була сушена миша, яка плавала у якійсь жовтій рідині.  
На іншій стіні висіло тьмяне дзеркало в старій майстерно зробленій з дерева, позолоченій  рамі.  
Марія зупинилася перед ним. — Гарне. Воно дуже старе?  
— Достатньо. Пам’ятає ще вісімнадцяте сторіччя.  Селена ввімкнула у розетку чайник.  
— Сідай. Вказала рукою на старезний стілець, м’який, з вигнутими ніжками.  
Такі були  у сторічної бабці Василини, сусідки її батьків.  
Марія сіла.  
Селена дістала з шухляди дві чашки. Чорні. З сріблястими ручками. Незвичні. Також мабуть старовинні.  
Налила чай.  
Від напою піднявся легкий аромат м'яти, та чогось невідомо – солодкого.  
— Пий.  
Марія зробила ковток. — Смачно.  
— Він допомагає з похмілля.  
Марія різко підняла очі. — Звідки ви знаєте?  
- Для цього не треба бути відьмою. Селена зареготала.  
Марія ледь не поперхнулася. — Це так помітно? Селена ще сильніше засміялася. — Трохи є.  
Марія знітилася та опустила очі. — Я вчора...  
— Випила багато зайвого.  
— Так.  
— А ще плакала. І краще б залишила у себе вчорашнього залицяльника. Для здоров’я твого це було б добре.  
Марія почервоніла та мовчала.  
- В тебе ж чоловіка не було вже більше десяти  років. Був тільки один та й то взяв майже силою.  
Марія повільно підняла голову. Знову здивувалася. — Звідки ви все це знаєте? Селена взяла свою чашку. —Неважливо. Я про тебе все знаю. І одразу перевела тему: - Ну що, замкнене у собі дівчисько,  почнемо вирішувати твою проблему?  
Марія насупилася. — Ви і її знаєте?  
Селена знову засміялася. — Та вона – ж  в тебе на обличчі.  
Марія мимоволі торкнулася щоки.  
— Твій діагноз самотність, та синдром старої діви, яка років через десять, якщо не змінить стиль життя, стане  бабцею, як я. А я б дуже хотіла знову бути молодою. Ми одна одній допоможемо.  
На цих словах,  сміх Селени стих. Вона уважно подивилася на Марію. Взяла її за підборіддя, і майже силоміць, змусила дивитися собі в очі. — Ти так давно намагаєшся бути потрібною іншим, що  забула, як це — бути потрібною самій собі.  
Марія нічого не відповіла -  розглядала обличча Селени. Воно ще мало на собі залишки дівочої краси, але вже було в’ялим, як зимове яблуко, що залишилося на гілці.  
Вперше за багато років Марія почула,  саме те, чого вона боялася.  
— Ігор? — тихо запитала Селена.  
- Так. Прошепотіла Марія  
— Отже ти його кохаєш.  
Марія злегка кивнула. Ворухнути головою сильніше не давала рука відьми, яка вчепилася у її підборіддя, неначе ворона у щось блискуче. 
— Дуже.  
— А він тобою  користується.  
Марія мовчала. Цього разу відповіді не було. Селена сама ствердно кивнула, ніби саме цього й чекала. — Ось із цього, дівчинко ти моя,  і почнемо.  
Марія відчула, як по спині пробіг холодок. — А що ви можете зробити?  
Селена посміхнулася. — Я можу багато чого.  
Вона відпустила підборіддя Марії.  - Але спочатку ти маєш вирішити, чи хочеш ти цього насправді?  
— Я хочу, щоб він мене покохав. Марії хотілося це викрикнути. Але не вийшло – з губ пролунав тільки хрипкий шепіт.  
Селена довго та уважно дивилася їй в очі. — Ні, Маріє.  Ти хочеш не тільки його любові.  
— А чого?  
Селена нахилилася вперед. — Ти хочеш, щоб, коли ти щезнеш з його життя, він зрозумів, кого втратив.  
Марія завмерла. І вперше за довгий час не знайшла, що відповісти.