Білий танець

Розділ 2.  
Білий танець. 
У понеділок вранці Ігор Іванович зібрав весь колектив.  
Марія одразу зрозуміла, що має бути щось важливе. Начальник ніколи не звертався до  усіх просто так. Зазвичай, коли  він робив це, то повідомляв щось неприємне, або  таке, що вимагало від усіх додаткової роботи.  
Цього разу він привітно, та загадково усміхався.  
— Колеги, — сказав  він.  — Цього року нашій компанії виповнюється десять років.  Така дата  це не жарт. За цей час ми пережили кризу, карантин, стрибки цін, проблеми з паливом, клієнтів, які вважають, що доставка має бути безкоштовною...  
Усі засміялися. А він почекавши поки емоції заспокояться, продовжував: 
- Бухгалтерію, яка досі примудряється знаходити помилки в документах, яких ніхто не робив.  
— Ігоре Івановичу! — обурилася Діна.  
— Та то я  жартую.  
Знову сміх. 
Ігор ще раз  зробив паузу. — Тому, любі мої,  в п'ятницю після роботи святкуємо.  
— Де? Як? Запитала за всіх Юлька.  
— Що це  буде? Це вже Віра. 
— А випивка? — А танці? — А о котрій додому?  
Ігор Іванович, зупиняючи хвилю запитань  підняв руку.  
— Автобус забере всіх від офісу о п’ятій. Ресторан вже замовлений.  Їжа, напої — усе за рахунок компанії.  Танці, та гарний настрій,  ваші.  
— Оце я так розумію, буде корпоратив! — Вигукнув водій Сергій.  
— Ігоре Івановичу, а зарплату піднімати з приводу цього будете? — запитала Тамара, наче незаймана дівчинка, опустив очі долу.  
— Я так і знав, що хтось про це запитає.  
— А раптом буде диво? Юлька спокусливо посміхалась. 
— За результатами року. Як зазвичай – отримаєте премії. 
— Значить, не будете, просто погуляємо. Сказала, трохи розчаровано,Катя. Усі знов засміялися.  
Марія теж посміхалась.  Всередині в неї стало тепло. Адже він ледь затримав погляд на ній.  
Вона чомусь одразу подумала про сукню, яку вона вдягне. Ту саму – білу. Яка ледь прикриває сідниці. З сміливим декольте, та мереживом по ньому. І про Ігоря. Можливо, саме цього вечора він нарешті подивиться на неї не як на співробітницю. Вона прикладе до цього зусилля. Вона спробує. 
Але не спромоглася. Не хватило духу. 
У п'ятницю робочий день ніяк не йшов до ладу. Всі балакали про майбутній  корпоратив.  О четвертій  тридцять Марія демонстративно  вимкнула комп'ютер.  Кілька секунд сиділа нерухомо. Потім поправила волосся, дістала з сумочки маленьке дзеркальце і критично подивилася на себе. На ній була, зовсім не та сукня, що вона хотіла одягнуть  –  а скромна, нижче коліна   темно-синя. Вона не виглядала святково, але була  й не така, в яких вона ходила на роботу.  
Темно – синя. З білосніжним комірцем. Скромна, як у старої діви.  А біла так і залишилася у шафі.  
— Ну що, завойовниця чоловічого серця  — прошепотіла вона своєму відображенню. — Сьогодні твій вечір.   
Вона сама не знала, чому сказала це вголос. На це свято у неї було багато сподівань.  
О п’ятій біля офісу вже стояв орендований автобус. 
Колеги одразу перетворилися на щось подібне до школярів перед екскурсією.  Марія зайшла в салон однією з останніх. Вільне місце виявилося поруч із Валерою — водієм, який часто приїжджав до офісу за документами.  
— Сідай — сказав він. — Я не кусаюся. І трохи посунувся.  
— Я не боюся.  
— А дарма. Я сьогодні після третьої чарки буду особливо небезпечний.  
Марія засміялася.  
Валера був простим чоловіком. Невисокий, кремезний, років сорока п'яти. Постійно жартував, навіть коли ситуація цього зовсім не вимагала. А ще мав дружину та двох дітей.  
— Гарно виглядаєш, — сказав він критично обдивившись її. – Але сукня схожа на ту що носять у монастирях.  
— Дякую, ви теж не супер – герой, в тон йому   відповіла Марія зашарівшись. 
— Я серйозно. Могла б щось більш святкове  натягнути. Хоча сам був у світлих штанях, та коричневій під шкіру курточці.  
— Для кого?  
— Що? Валера вдав що не зрозумів відповіді. Це було сказано  сухим тоном..  
Валера посміхнувся. — Ну тоді сьогодні і я буду серйозним. Після п’ятої чарки. А далі як піде. 
Ресторан виявився кращим, ніж Марія очікувала. Велика зала з високою стелею, м'яким приглушеним світлом та  величезними вікнами, за якими вже темніло.  
Для них був накритий  довгий святковий стіл.  
На білосніжній скатертині стояли тарілки з м'ясною нарізкою, сиром, овочами, фруктами, салатами. У центрі столу — великі блюда з запеченим м'ясом. Поруч — картопля, гарніри, гарячі закуски. Неначе охоронці, стояли  пляшки та келихи.  
Марія ніяково сіла ближче до краю.  Вона намагалася не дивитися на Ігоря Івановича. Не виходило. Адже він був королем цього балу. 
Перший тост виголосив сам Ігор. — За десять років нашій компанії! Дякую усім за сумлінну працю!  
Усі підняли келихи. — За нас! — За компанію! — За те, щоб вона ще десять років нам зарплату платила! — крикнув Сергій.  
— Оце правильний тост! — підтримала Катерина Іванівна.  
Після другого келиха люди стали значно веселішими. Після третього — відвертішими. Хтось згадав перші роки компанії. Хтось розповів, як одного разу Валера  поїхав не в той район, бо неправильно прочитав адресу. 
Хтось пригадав, як клієнт вимагав повернути йому гроші за доставку, бо коробка «їхала надто довго».  
Сміялися всі. Навіть Ігор.  
— А пам'ятаєте, як наш Сергій у перший день  роботи загубив усі документи?  
— Я не загубив, — обурився Сергій. — Вони у кузові були.  
— Цілих три дні?  
— Ну, три дні. Але ж знайшлися. Запхнутими за запаску.  
Марія сміялася разом з усіма. Їй було добре. Вона поступово розслаблялася. Випила келих. Потім ще один. Потім перестала рахувати.  
Ігор час від часу дивився в її бік. Марія щоразу ловила його погляд і відводила очі. Вона чекала.  
Чекала коли він запросить її танцювати. Там вона вже викладе перед ним усю свою душу. Так вона вирішила. І її серце калатало, чекаючи цієї миті. 
Але він не запрошував. 
Першою з ним на танцпол вийшла Юлька. Потім Віра. Потім без нього ще кілька жінок. Ігор вдавав тамаду. — Хто зі мною?!  Танцюють усі! Ви що переробилися за сьогодні?!  
Жінки сміялися. Чоловіки вдавали з себе танцорів диско. Бос  запросив Віру. Потім Діну. Потім Риту.  
А Марія сиділа на своєму місці. Не танцювала. Вона чекала.  
Минула одна пісня. Друга. Третя. Ігор по черзі запросив майже всіх жінок. Крім неї.  
Марія відчула, як усередині холоне. Вона поставила келих на стіл.  Рішуче підвелася.  
— Ну добре, тоді я сама — тихо сказала сама собі.  
Вона підійшла до музикантів. — Можна замовити білий танець? І пісню. Ну таку..  
— Звичайно.  
За хвилину музика змінилася. Стала повільною та романтичною. 
Марія повернулася до столу. Подивилася на Ігоря. — Ігорю Івановичу, потанцюємо?  
Ігор підвівся. — Трохи здивувався.  Давайте.  
Марія теж злегка почервоніла, загадково  посміхнулася. Вона простягнула до нього руки. Ігор взяв їх. Самими кінчиками пальців. Ніби боявся цього дотику.  
Марія намагалася підійти до нього ближче. Він зробив крок назад. Вона знову наблизилася. Він знову відсторонився. Між ними залишалася та сама відстань, яка буває між малознайомими нерішучими людьми на першому танці.  
Марія відчула себе дурною та приставучою, як муха восени.  
Вона намагалась дивитися йому в очі. А він дивився кудись убік.  
Музика тривала. Секунда за секундою. Його рука на її талії майже не відчувалася. Те що вона хотіла йому сказати ніяк не могло випірнути назовні. Виник повний ступор. І з кожною секундою її настрій падав.  
Пісня закінчилася.  
— Дякую, — сказав Ігор. І одразу, навіть не подивившись на неї,  повернувся до столу.  
Марія ще кілька секунд стояла посеред танцполу. Потім швидко пішла до вбиральні. Зачинила за собою двері. І гірко заплакала.  
Тихо. Так, щоб ніхто не почув. Вона з розпачу дивилася на себе в дзеркало.  
— Дурепа...  
Сльози текли по щоках.  
— Яка ж я дурепа...  
— Що, коханий ігнорує тебе?  
Марія здригнулася.  
У дзеркалі за її спиною стояла незнайома,  з дуже яскравим макіяжем літня жінка. Марія навіть не помітила, як та зайшла.  
Жінка  років більше сорока, з довгим темним волоссям та глибокими  чорними очима.  
— Вибачте, що? Сльози вмить пропали. 
— Я кажу: коханий  тебе ігнорує?  
Марія витерла лице. Вмить стала серйозною. Така зухвалість незнайомки її навіть  трохи обурила. 
— Він мій бос. Це його діло. Відповіла швидко. І сіпнулася втекти. 
Жінка посміхнулася. Притримала її за руку. Рука її була гарячою, і неначе висмикнула з Марії останню волю. 
— А ти хотіла б, щоб він був твоїм? Трохи стиснула.   
Марія не відповіла. Знову злегка сіпнулася.  
А  незнайомка дістала з сумочки маленьку коричневу  візитку. Простягнула їй.  
— Тримай.  
Марія мимоволі подивилася на цю,  з золотими написами, картку. На ній було написано лише одне слово: Селена. І номер телефону.  
— Подзвониш. Я  допоможу. Я можу. —  Сказала жінка.  
— Як? Марія була трохи шокована.  
— Зателефонуєш. Я буду чекати. Все буде добре. Вона відпустила її руку. Зробила крок до Марії. Провела долонями по її щоках, стираючи сліди сліз.  
— А зараз вмийся, та іди до своїх. Все буде добре. Повторила вона, і подивилася просто у вічі.  
— Але...  
Тоді жінка, швидким рухом провела рукою по її грудях. А потім, ніби окреслила її фігуру у повітрі.  Рвучко розвернулася на підборах. — Ми ще побачимося. Гарного тобі вечора. І вийшла. 
Марія мигнула. Зараз щось з нею було не так. А що саме вона не розуміла.  
Коли оговталася, незнайомки вже не було. Вона залишилася сама.  
Марія подивилася на візитку. Потім на себе в дзеркало. І раптом їй захотілося сміятися. Не сумно. Не нервово. По-справжньому. Пити і сміятися. А там будб що буде.  
Вона  поправила волосся, макіяж. Надягла окуляри.  
— Ну й добре, — сказала вона своєму відображенню. — Досить із мене цього романтичного цирку.  
Коли Марія повернулася до залу, ніхто не помітив, що щось змінилося.  
Але змінилося.  
Вона більше не дивилася на Ігоря.  Сіла поруч із Валерою. — Ну що, Валерчику? — весело запитала вона. — Ти ще пам'ятаєш, що обіцяв бути сьогодні серйозним? Випив вже свої п’ять чарок?  
— Ще ні. Зараз вип’ємо з тобою і це буде п’ята. 
— Правильно. А після шостої станеш веселим. Марія крізь окуляри підморгнула йому. 
Валера засміявся.  
Вони почали жартувати. Потім танцювали. Потім знову жартували. Марія вперше за багато років поводилася так, ніби їй не потрібно нікому подобатися. Особливо Ігорю.  
Вона сміялася голосніше за всіх. Розповідала кумедні історії. Навіть кілька разів так вдало пожартувала, що весь стіл вибухав сміхом.  
Валера дивився на неї дедалі уважніше. І навіть Ігор Іванович декілька разів звернув увагу. 
- Ну Марія дає! Посміхаючись казав він Юльці. Що алкоголь з синіми панчохами робить!   
— Марічко, а ти, виявляється, зовсім не тиха. Валера танцював з нею щось типу аргентинського танго. 
— А ти думав, я що, тяжка  офісна мебля?  
— Приблизно.  
— Ну от, дурнику - ти й помилився. В тихому місці чорти сидять. Вона провела рукою по його волоссю, руйнуючи залишки зачіски. 
А потім вони заховавшись десь у темному куточку цілувалися.   
Коли настав час їхати додому, Валера сказав їй — Я тобі таксі викличу.  
— Не треба. Я дівчинка доросла. 
— Треба. Наполягав він. Йому хотілося продовження банкету.  
— Чому? Тепер вже Марія вдавала з себе незайману дівчинку. 
— Бо ти сьогодні випила. А зараз ніч. Злодії бігають. Ще зґвалтують. 
Марія хотіла щось заперечити. Але Валера, закривши їй рота рукою, вже замовляв машину.  
Усю дорогу вони цілувалися на задньому сидінні. Алкоголь, зробив з Марії, яка у колективі була тиха і серйозна , мало не жінку легкої поведінки. Вона вела себе розкуто, та дозволяла Валері все що він хотів. 
А він обійнявши за талію, повів її до квартири, і вже був готовий проходити крізь відчинені двері. 
— Дякую, не треба — сказала Марія, та злегка відштовхнула його..  
— А хіба пустиш  зайти? На каву. — Запитав він.  
Марія подивилася на нього. Спокусливим поглядом. Таким, ніби манила, принца – спасителя, у вежу, де сиділа довгі роки, та чекала саме на нього. Валера усміхнувся. Зробив крок  через поріг.   Марія  розуміла, що він хоче зовсім не просто поговорити. Вона теж хотіла цього. Але щось спрацювало у голові. Вона згадала Василя.  
А між тим, Валера рішуче притиснув її до себе і знову почав з силою мацаючи за груди, цілувати.  
Марія спочатку розгубилася. Потім на мить розслабилася.  А коли його рука полізла під спідницю, а друга тим часом, розстібала блискавку на спині, різко відштовхнула його.  
— Ні…  
— Та Маріє... Він не полишав спроб скинути з неї одяг. 
— Я сказала — ні. Майже прошипіла вона. А потім  з силою штовхнула його за  двері. — Іди додому. Там дружина чекає. Сказала вона.  
Валера застиг на місці.  
— Я ж не хотів нічого поганого. Ти ж сама. Та я ж… 
— Можливо. Марія подивилася йому прямо в очі. — Але я не хочу.  
Валера винувато опустив голову. Незрозуміло кивнув і вийшов.  
Марія зачинила за ним двері. Притулилася до них спиною. У великому дзеркалі на неї дивилася розпатлана почервоніла жінка, у розстебнутій сукні, яка трималася тільки на грудях. Вона  хвильку  стояла в тиші. Потім, скинувши під ноги сукню, у самій білизні попрямувала на кухню. І зараз їй було геть пофігу, що штори відчинені, і сусіди можуть побачити її у такому вигляді. Сіла на стілець, дістала з сумочки  отриману від незнайомки візитку. Почала роздивлятися. 
Селена.  
Марія провела пальцем по рельєфному напису. І сама не знала чому, але цього разу їй стало  цікаво. Хто така ця жінка? І що саме вона мала на увазі, коли сказала: «Я допоможу»?  А у голові пливло. І хотілося спати.