Марія, яку ніхто не помічав

Розділ 1.  
Марія, яку ніхто не помічав. 
Ця сумлінна працівниця  приходила в офіс  раніше за всіх. І  робила також більші, ніж члени   її  невеличкого колективу. І все це зовсім не тому, що була особливо відповідальною. Хоча саме так про неї й казали.  
— Марія в нас золото, але нажаль не блищіть — любив повторювати про неї її бос, Ігор Іванович.   
Щоразу, коли він це говорив, Марія відчувала щось типу легкої роздратованості разом з піднесенням, десь там, під серцем.  
Золото, яке не блищіть – це зовсім не та жінка, на яку він дивиться із захопленням. Не та, про яку він думає вечорами. Але все одно  ж таки - золото.  
Вона чомусь дуже довго вірила, що це зачинений у надрах загадкової чоловічої душі  комплімент.  
Марія  взагалі,  все спілкування з котиком (як подумки  вона називала Ігоря Івановича)  переводила на пошук гарних прикмет.   
Вона була звичайною. Сірою, непомітною. Вдягалася досить старомодно. І взагалі дуже соромилася того, що може викликати до неї увагу. 
Офіс, у якому вона майже жила,  розташовувався на другому поверсі старої адміністративної будівлі. Де раніше знаходилася житлова контора.   
Невелика логістична компанія займала майже весь цей поверх, але людей у ній  працювало небагато:  
Два менеджери – Рита та Тамара. Одна трохи за тридцять, але дуже гостра на язик фарбована білявка. Друга руда з зеленими очима, та більш полюбляючи різні плітки ніж свою роботу, душа компанії. Три диспетчери – Віра, Люда,  Валерія – прості дівчата нещодавно після навчання. Вони трималися разом, і частенько палили цигарки під каву, збившись у купку. Бухгалтерка  Діна – втомлена життям жінка, яка намагалася сунути свого носа усюди, вдаючи з себе начальницю.  
Водії, які майже не затримувалися в офісі не входили у цей перелік. Їх майже ніхто, крім диспетчерів та Марії  не знав по іменах. 
А ще секретарка Юлька – трохи зухвала, з модною зачіскою. Вона постійно щось забувала, та їй дуже не подобалося, коли хтось, крім шефа їй про щось нагадував.  
Ще були  двоє  поважного віку тіточок, Надія Петрівна, та Катерина Іванівна, які займалися документами. А ще між собою завзято перемивали кістки усім оточуючим. А ще господар -  він же начальник Ігор Іванович. Старий холостяк, якого, здавалося, ніщо крім роботи не цікавило.  Ну   і Марія.  
Формально вона була менеджером із супроводу договорів. Фактично — ким завгодно. На ній тримався увесь робочій процес.   
Якщо треба було знайти зниклу накладну — шукала Марія. Коли клієнт не отримав документ — дзвонила та все ладнала Марія.   
Водій загубив адресу складу — телефонував Марії. Бухгалтерія не могла знайти рахунок — питали Марію.   
Секретарка не встигала замовити воду, каву чи папір для принтера — згадували про Марію.   
Начальник хотів знати, де зараз машина з вантажем, йому теж  було простіше запитати Марію.  
Вона знала все. Де лежать договори. У кого ключі від архіву. Який клієнт не любить дзвінків після шостої. Який водій завжди запізнюється. Який менеджер забуває відповідати на електронні листи. І навіть де Ігор Іванович тримає запасні окуляри, і яку каву любить.  
Марія сиділа за своїм столом біля вікна. Її місце було не найкращим. Узимку звідти тягнуло холодом, а влітку сонце так нагрівало скло, що доводилося працювати  з відкритим вікном. Але Марію це влаштовувало. Вона любила дивитися на вулицю. Там життя здавалося простішим. Люди кудись поспішали. Хтось сварився по телефону. Хтось стояв біля кав'ярні з пластиковим стаканчиком. Хтось тримав за руку дитину.  
Марія іноді дивилася на них і думала, що всі вони кудись поспішають. А вона нікуди. Її життя ніби стояло на місці.  
Їй було двадцять сім. Вона жила сама у двокімнатній квартирі, яку колись залишила їй бабуся.  
Заміжньою  Марія ніколи не була. Дітей не мала.  Друзів теж, майже  не було. Батьки жили десь у забутому Богом селі, та приїзжали у гості лише декілька разів у рік. 
Колись, оговтавшись від першого у житті, та дуже негативного досвіду спілкування з чоловіком ( її у шістнадцять, коли вона вирішила що закохана,  майже зґвалтував, Василь з сусіднього села)  вона пробувала ходити на побачення. Двічі. Перший чоловік Дімка, сусід через два поверхи зверху. Він  майже весь вечір говорив про себе. Та, як виявилося, був самозакоханим нарцисом. Другого побачення у них не було – Марію од нього миттю одвернуло. Другий – брутальний, лисий,  та з бородою, як у ісламського вождя,  водій Сашко,  який після кави, одразу  відверто запропонував поїхати до нього додому. Звісно у них також нічого не вийшло.  
Після цього Марія вирішила, що побачення — не її стихія. Та й навіщо? У неї була робота. А ще був Ігор Іванович.  
Марія ніколи нікому не розповідала, що закохана у свого начальника. Навіть найближчій подрузі Тамарі. Яка трохи розбавляла той вакуум людських відносин, який Марія створила коло себе.  
Але розповісти все що у неї на душі,  це здавалося жінці  занадто особистим. Ніби якщо сказати про це вголос, мрія може розсипатися. Тому Марія просто носила її в собі. Чотири роки.  
Чотири роки вона знаходила сотні причин пояснити собі, чому Ігор не звертає на неї уваги: він зайнятий, у нього бізнес. У нього багато проблем, він не хоче службових романів. Наприкінець, він просто не здогадується, що вона відчуває до нього  – такий собі товстокожий мужлан.  
Остання думка подобалася їй найбільше. Він просто не здогадується. Тому Марія намагалася зробити так, щоб він скоріше здогадався. Вона першою приходила в офіс. Щоранку варила каву. Не для всіх. Для нього.  
Ігор Іванович  любив міцну каву без цукру.  Не пив, не палив, та полюбляв на вихідних їздити з друзями на рибалку. 
Марія знала все це, і  ще багато іншого, про чоловіка своєї мрії, з першого року роботи з ним. Її цікавило все, що з ним було пов’язано. І інформація збиралася обережно, але невпинно.  
Одного разу він сказав: — Маріє, ви єдина тут пам'ятаєте, як я п'ю каву. Вона тоді цілий день ходила щаслива.  
Пізніше він, мабуть, навіть не пам'ятав цієї фрази. А Марія пам'ятала.  
Вона пам'ятала майже все, що він їй говорив. Навіть дрібниці.  
Одного разу Ігор захворів і два дні не приходив на роботу. Марія переживала так, наче він був її чоловіком. Вона хотіла написати йому дуже тепле з почуттями повідомлення, а потім, у останню мить передумала, та  написала просто: «Доброго дня. Як ви себе почуваєте? Скоро на працю?»  
Він відповів через три години так само коротко та сухо: «Краще. Дякую». І все.  
Марія ще пів години дивилася на ці два слова. Потім зберегла повідомлення. Сама не знаючи навіщо.  
Колеги її закоханість  помічали. Або принаймні здогадувалися. Особливо Діна з бухгалтерії.  А ще тітки з архіву. Від тих щось приховати було зовсім неможливо.  
— Маріє, а Ігор уже приходив? Це питали у неї, бо вона це завжди знала.  
— Ні.  
— Я вже й так здогадалася.  
— Чому?  
Діна  хитро посміхалася. — Бо ти вже третій раз поправляєш зачіску.  
Марія червоніла. — Я просто...  
— Та не хвилюйся. Я нікому не скажу.  
Діна  хитро підморгувала і йшла. Тим що Марія ніяковіла після її дотепів, піднімало їй настрій. 
А через кілька хвилин Марія чула сміх на маленькій вірандочці. Це молоді менеджерки перемивали її кісточки.    
Вона робила вигляд, що нічого не чує і не бачить. Так було простіше.  
У колективі Марію не ненавиділи. Навпаки. Її любили. Але дуже своєрідно. Її любили за те, що вона ніколи нікому ні в чому не відмовляла.  
— Маріє, можеш перевірити? — Маріє, можеш передзвонити? — Маріє, можеш скинути? — Маріє, можеш залишитися? — Маріє, ти ж не образишся? Вона майже завжди відповідала: — Добре. І це слово стало її професійною характеристикою.  
«Добре». Навіть коли вона хотіла сказати «ні». Навіть коли була втомлена. Навіть коли її робота вже закінчилася. Навіть коли їй було прикро та сумно. Вона говорила: — «Добре». Бо їй краще було на роботі, а не вдома, де ніхто на неї не чекав.  
І люди звикли. Звикли настільки, що навіть перестали дякувати.  
Якось Сергій – один з водіїв, кинув їй на стіл пачку документів. — Тут треба все  перевірити, та правильно заповнити.  
Марія подивилася на годинник. — Сергію, це ж твоя робота.   
— Та знаю. Та зроби її ти. 
—  Чому я маю її робити? Сергій здивовано подивився на неї. — А ти що, сьогодні що, не в настрої?  
Марія нічого не відповіла. Зробила.  
Він забрав документи. А через п'ять хвилин повернувся з шоколадкою. — Ну добре,  Машка, не сердься. Я відпрацюю.   
Марія подивилася йому вслід. І їй стало навіть незручно. Наче вона зробила щось погане. Хоча наступного дня він запросив її на побачення. Але, як було написано вище – відпрацювати не вийшло. 
Вона сама не розуміла, чому їй так важко відмовляти людям. Можливо, тому що коли ти самотня, ти  боїшся стати   непотрібним, та починаєш чіплятися за будь-яку можливість бути корисним.  
Так, Марія дуже боялася стати  непотрібною. Мабуть, саме тому вона так трималася за цю роботу. І саме тому мріяла  про Ігоря. Він був для неї не просто начальником. Він був людиною, поруч із якою Марія почувалася саме потрібною. І навіть незамінною.  Принаймні їй так здавалося.  
— Маріє!  
Вона підняла голову. Ігор стояв біля дверей свого кабінету. Серце одразу забилося швидше.  
—  Слухаю вас Ігор Іванович. Вона мимоволі встала.  
— Ви не бачили договір із «Транслайн - бізнес»? І він ще не встиг доказати, Марія вже відкривала потрібну папку. — Зараз.  Хвилинку. 
Ігор зайшов до кабінету. Та  через кілька секунд, вже тримав договір у руках. 
А потім  усміхнувся. — Що б я без вас робив?  
Марія посміхнулася у відповідь. — Не знаю. І опустила долу очі. Почервоніла. Вийшла. 
Двері його кабінету зачинилися за нею.   
Марія ще кілька секунд дивилася на ці двері. Зараз вони знову відрізали її від мрії.    
Секретарка боса, Юлька. Така собі легковажна хвойдочка, яка більше фарбувала нігті та вії, ніж працювала, з єхидною посмішкою дивилася на неї.   — - Ну що? Запитала вона. 
— Що?  
- Бос дуже вдячний?  Премію дасть? В очах Юльки грали веселі бісики.    
Марія зробила вигляд, що не почула.  
А Юлька  засміялася. — Ага,  від нього дочекаєшся. 
Марія нічого не відповіла. Вона пішла працювати далі. Але весь наступний час у голові крутилися його слова. «Що б я без вас робив?»   
Для інших це була звичайна фраза. Для Марії — майже освідчення. І вона знову почала мріяти. Мріяти про те, що одного дня він зрозуміє. Зрозуміє, що вона не просто працівниця. Що вона поруч із ним щодня. Що вона знає його звички. Що пам'ятає про нього більше, ніж будь-хто. Що може вирішити  будь-яку його проблему. Що саме вона тримає на собі половину його компанії. І тоді він подивиться на неї зовсім інакше.  
Марія вірила в це. Вірила так сильно, що навіть не помічала головного. Ігор Іванович, та і всі інші члени колективу,  давно звикли  до того, що Марія все зробить. Усі дивився на неї як на зручний стілець. 
А сама Марія настільки звикла бути зручною для нього і всіх, що вже майже забула, якою була до того, як навчилася всім догоджати.  
Іноді ввечері, коли  вона поверталася додому,  довго стояла перед дзеркалом. Знімала окуляри. Розпускала волосся. Міряла короткі провокаційні спідниці, напів прозорі відверті  сукні,  фарбувала обличча  яскравим макіяжем.  Дивилася на  відображення, і відверто милувалася собою. Вважаючи себе мало не найспокусливішою жінкою міста. 
— Ну чому? — Тихо питала вона сама себе. - Чому він мене не помічає як жінку?  Їй здавалося, що в інших жінок є щось таке, чого немає в неї. Упевненість. Легкість. Краса. Вміння фліртувати. Вміння сказати чоловікові «ні», чи  «так». 
А Марія вміла тільки одне -  бути корисною.  
Тому наступного ранку вона знову прокидалася о шостій тридцять. Збиралася. Одягала  діловий костюм, білу блузку, без декольте. Надягала звичні окуляри та випив кави,  Їхала тролейбусом на роботу.  
І там знову ставала тією Марією, яка всім допомагала  - незамінною.  
Та найбільше на світі Марія хотіла, щоб одного разу це зрозумів він -  Ігор Іванович. Чоловік, заради якого вона щодня намагалася стати трохи кращою.