Глава 20 Те, що залишилось

Світ… зупинився.

Ні звуку.
Ні руху.
Ні часу.

Лише світло.

І темрява.

І Мирослава між ними.

Вона відчувала все.

Кожну печать.
Кожну тріщину.
Кожну істоту, що намагалася прорватися.

Вона стала межею.

Межею між світами.

— Ось і все… — прошепотіла вона.

І в цю мить…

вона могла зникнути.

Назавжди.

Стати частиною порожнечі.

Замкнути все.

Закінчити війну.

Але…

щось її зупинило.

Голос.

— Ей… відьмо…

Чорт.

Десь далеко.

Ледь чутно.

— Ти ж обіцяла… не робити дурниць…

І вона… усміхнулася.

Слабко.

— Я й не роблю…

Світло навколо затремтіло.

Темрява теж.

І тоді вона зрозуміла.

Вибір.

Не “закрити все”.

І не “відпустити все”.

А щось інше.

Третє.

— Я не буду в’язницею… — тихо сказала вона.

Сила навколо неї здригнулася.

— І не буду дверима.

Тріщини завмерли.

— Я буду… межею.

Світ відповів.

Мирослава повільно підняла руки.

І замість того, щоб втягнути все в себе…

вона розділила.

Світло — в один бік.

Темряву — в інший.

І між ними…

створила рівновагу.

Нову печать.

Не з каменю.

Не з магії.

А з неї.

Але не як в’язниці.

Як сторожа.

Істота перед нею завмерла.

— Це… неможливо…

Мирослава подивилася на нього.

Її очі більше не світилися хаосом.

Вони були спокійні.

— Тепер… баланс.

І хвиля сили пройшла через світ.

Тріщини почали закриватися.

Одна за одною.

Повільно.

Але впевнено.

Істота закричала.

Вперше.

Її тіло почало розпадатися.

— ТИ НЕ РОЗУМІЄШ…

— Розумію.

— СВІТ ПОВИНЕН БУТИ ІНШИМ!

— Він і буде.

Тиша.

І останній спалах світла.

І темрява… зникла.

Мирослава стояла.

На тій самій землі.

Але все було іншим.

Тихішим.

Чистішим.

Вона повільно опустила руки.

І вперше…

не відчула болю.

Чорт стояв поруч.

Живий.

Він дивився на неї так, ніби не вірив.

— Ти… не зникла.

Вона ледь усміхнулася.

— Я ж казала.

Він підійшов ближче.

— Ти…

Він замовк.

— Ти нормальна?

Вона подумала.

Прислухалася до себе.

І тихо сказала:

— Ні.

І усміхнулася ширше.

— Але я — це я.

Чорт видихнув.

— Слава всім темним силам.

Данило підійшов повільно.

— Все… закінчилося?

Мирослава подивилася в небо.

Чисте.

Без тріщин.

— Ні.

Вона похитала головою.

— Це тільки початок нового.

Моргат стояв трохи далі.

Він дивився на неї уважно.

— Ти змінила правила.

— Хтось мав це зробити.

Він ледь усміхнувся.

— І ти вижила.

— На зло всім.

Чорт одразу сказав:

— Особливо мені.

Вони стояли мовчки.

Вперше…

без страху.

Але Мирослава відчувала.

Десь глибоко.

Межу.

Ту саму.

Вона все ще була там.

І вона все ще тримала.

Чорт подивився на неї.

— Що тепер, відьмо?

Мирослава підняла голову.

Вітер торкнувся її волосся.

— Тепер…

Вона усміхнулася.

— Будемо жити.

І зробила крок вперед.

У новий світ.

А десь…

на самому краю реальності…

ледь помітна тріщина…

знову…

тихо…

засвітилася.