Глава 19 Останній вибір

Небо розривалося.

Тріщина росла, мов жива рана.

Світло і темрява змішувалися в ній, утворюючи щось нове… щось неправильне.

Земля тремтіла.

Село вже майже зникло — розсипалося в попіл під тиском сили, що виривалася назовні.

Мирослава стояла.

Ледь.

Але стояла.

Її руки світилися — вже не просто сріблом і не просто темрявою.

Це була інша сила.

Стабільна.

Глибока.

Небезпечна.

Істота перед нею дивилася уважно.

— Ти змінюєшся швидше, ніж я очікував.

Мирослава важко дихала.

— Я не дам тобі знищити цей світ.

— Знищити? — тихо сказало воно. — Я повертаю його.

— Для тебе, може.

Її голос став твердішим.

— Але не для нас.

Істота нахилила голову.

— Люди завжди бояться того, що не розуміють.

— А ти думаєш, що розумієш усе?

— Я пам’ятаю.

Тиша.

І це звучало страшніше, ніж будь-яка загроза.

Чорт стояв трохи позаду, тримаючи пошкоджену руку.

— У мене є геніальна ідея…

— Я боюся питати, — пробурмотів Данило.

— Ми його якось… зупиняємо.

— Це не ідея.

— Це концепція!

Моргат не відводив погляду від істоти.

— Його не можна знищити.

— Чудово, — сказав чорт. — Прекрасно. Я люблю такі варіанти.

Мирослава тихо запитала:

— Тоді як?

Моргат відповів:

— Закрити.

— Знову печать?

— Ні.

Він подивився на неї.

— Іншу.

Мирослава відчула холод.

— Яку?

Моргат мовчав секунду.

— Тебе.

Тиша.

Навіть тріщина в небі ніби завмерла.

— Що…? — прошепотіла вона.

Чорт різко сказав:

— Ні.

Моргат не відвів погляду.

— Ти — ключ.

— Я знаю.

— І замок.

Серце Мирослави пропустило удар.

— Ти хочеш сказати…

— Якщо ти замкнеш це в собі…

Його голос став тихішим.

— Печаті більше не потрібні.

Чорт зробив крок вперед.

— Це означає, що вона стане… чим?

Моргат відповів прямо:

— В’язницею.

Мирослава відчула, як світ навколо стискається.

— І що буде зі мною…?

Моргат не відповів одразу.

І це було гірше за будь-які слова.

— Ти не зможеш повернутися.

Чорт тихо сказав:

— Ні.

— Але світ залишиться.

Мирослава заплющила очі.

Шум навколо зник.

Лише її серце.

Її дихання.

Її думки.

— Тобто…

Вона відкрила очі.

— Або я… або всі.

Чорт різко сказав:

— Ми знайдемо інший спосіб!

— Немає часу! — відповів Данило.

— Знайдемо!

Моргат тихо сказав:

— Вона вже знає відповідь.

Мирослава дивилася в небо.

Тріщина ставала більшою.

Ще одна печать тріщала.

Ще трохи — і все впаде.

Істота зробила крок.

— Ти не обереш це.

Вона подивилася на неї.

— Ти боїшся зникнути.

Мирослава повільно видихнула.

— Так.

Тиша.

— Дуже.

Чорт підійшов ближче.

— Відьмо…

Вона повернулася до нього.

— Ти не повинна це робити.

— А хто тоді?

Він мовчав.

І цього було достатньо.

Мирослава перевела погляд на Моргата.

— Ти впевнений?

— Ні.

— Це чесно.

Вона ледь усміхнулася.

Потім подивилася на Данила.

— Подбай про людей.

Він стиснув щелепу.

— Ти сама це зробиш.

— Ні.

Вона похитала головою.

— Це вже не моя роль.

Світло і темрява навколо неї почали зростати.

Чорт різко схопив її за руку.

— Не смій.

Вона подивилася на нього.

— Дякую.

— За що?!

— Що був поруч.

Його очі розширилися.

— Це не прощання.

— Ні.

Вона слабо усміхнулася.

— Це вибір.

Вона обережно відпустила його руку.

І зробила крок вперед.

До істоти.

До тріщини.

До кінця.

— Ти думаєш, що зможеш це стримати? — сказало воно.

— Ні.

Вона підняла руки.

Сила в ній спалахнула.

— Але я спробую.

І в ту ж мить…

вона відкрилася.

Не назовні.

А всередину.

Світло і темрява почали втягуватися в неї.

Тріщина здригнулася.

Істота різко зробила крок назад.

— НІ…

Моргат тихо прошепотів:

— Вона це робить…

Чорт закричав:

— ЗУПИНИСЯ!

Але було пізно.

Світ почав згортатися.

Не знищуватися.

А стискатися.

У неї.

У Мирославу.

І її голос луною рознісся:

— Печаті… більше не потрібні…

Світло вибухнуло.

Темрява зникла.

І все…

завмерло.

На одну секунду.

Перед фіналом.