Глава 18 Коли падає перша печать

У залі стало тихо.

Занадто тихо.

Світна карта ще тремтіла, ніби боялася того, що показала. Одна з темних точок повністю згасла.

Не тріснула.

Не ослабла.

Зникла.

— Де це? — різко спитала Мирослава.

Старий провів рукою над картою.

Світло змінилося.

З’явилося нове місце.

Зруйноване село.

Темрява, що розповзалася довкола нього.

— Там, — сказав він. — І ми вже запізнилися.

Чорт тихо пробурмотів:

— Це звучить як “дуже запізнилися”.

Данило стиснув спис.

— Вирушаємо негайно.

— Зачекай, — сказав старий. — Ви не розумієте.

Він подивився на Мирославу.

— Те, що вийшло… не просто тінь.

Моргат тихо додав:

— Це щось гірше.

Мирослава відчула, як холод проходить крізь неї.

— Наскільки гірше?

Моргат відповів прямо:

— Воно пам’ятає.

Тиша впала.

Чорт кліпнув.

— Пам’ятає що?

— Світ… до печатей.

І від цього стало ще холодніше.

Мирослава стиснула кулаки.

— Тоді ми маємо його зупинити.

Старий похитав головою.

— Ти не готова.

— У нас немає часу.

Чорт тихо сказав:

— Вперше з нею згоден.

Данило кивнув.

— Ми не можемо чекати.

Старий довго мовчав.

Потім важко зітхнув.

— Добре.

Він подивився на Мирославу.

— Але пам’ятай.

Його голос став тихішим.

— Ти не зможеш врятувати всіх.

Мирослава витримала його погляд.

— Я спробую.

Вони дісталися туди до заходу сонця.

І вже здалеку було видно…

щось не так.

Село було зруйноване.

Будинки — зламані.

Дерева — чорні.

І тиша.

Ні птахів.

Ні вітру.

Нічого.

— Я це ненавиджу, — прошепотів чорт.

Мирослава ступила вперед.

І відчула це.

Силу.

Стару.

Темну.

Але… не хаотичну.

Вона була… розумною.

— Воно тут, — сказала вона.

— Ми теж це бачимо, — відповів Данило.

У центрі села стояла постать.

Висока.

Нерухома.

Спиною до них.

— Це воно? — тихо спитав один із мисливців.

Моргат відповів:

— Так.

Постать повільно повернулася.

І всі завмерли.

Воно було… схоже на людину.

Але занадто ідеальне.

Наче створене з темряви і світла разом.

Його очі світилися.

І в них було щось страшне.

Свідомість.

— Ви прийшли, — сказало воно спокійно.

Його голос був… старим.

Дуже старим.

Мирослава зробила крок вперед.

— Ти з печаті.

— Я — те, що було до неї.

Чорт тихо прошепотів:

— Це ще гірше, ніж я думав.

Істота подивилася на Мирославу.

— Ти інша.

— Я знаю.

— Ти — ключ.

Вона стиснула кулаки.

— І я тебе зупиню.

Істота нахилила голову.

— Ні.

Воно зробило крок вперед.

— Ти відкриєш.

— НІ!

Сила в Мирославі спалахнула.

Світло і темрява знову переплелися.

Моргат тихо сказав:

— Обережно…

Але було пізно.

Істота підняла руку.

І вся сила Мирослави… зупинилася.

Просто зупинилася в повітрі.

— Ти ще не розумієш, — сказало воно.

Мирослава широко розплющила очі.

— Як…?

— Бо ти тільки почала.

Воно підійшло ближче.

І тепер стояло прямо перед нею.

— Я пам’ятаю світ без печатей.

Його голос став тихішим.

— І я поверну його.

Чорт різко кинувся вперед.

— А от це вже ні!

Він ударив істоту.

І цього разу…

його рука не пройшла крізь неї.

Але…

зламалася.

— ААА! — крикнув він, відступаючи.

— ЧОРТ! — закричала Мирослава.

Істота навіть не подивилася на нього.

— Ти слабка.

Мирослава відчула, як щось ламається всередині.

Не кістка.

Не тіло.

Щось глибше.

— Я… не слабка…

— Ти боїшся.

— Так!

Вона підняла голову.

— Але я все одно не відступлю!

Сила в ній вибухнула.

І цього разу…

вона не намагалася її стримати.

Світло і темрява злилися.

Стали одним.

І вдарили.

Істота відступила на крок.

Вперше.

Моргат тихо сказав:

— Ось…

Данило крикнув:

— УСІ РАЗОМ!

Мисливці кинулися вперед.

Срібні списи.

Болти.

Тіні Моргата.

Все вдарило одночасно.

І на мить…

здалося, що вони перемогли.

Але потім…

пил розійшовся.

І істота стояла.

Неушкоджена.

Вона подивилася на Мирославу.

— Цікаво.

І зробила ще крок.

Земля під нею тріснула.

— Ти навчишся.

Чорт, тримаючи зламану руку, прошепотів:

— Мені це не подобається…

Мирослава ледве стояла.

Але дивилася прямо на нього.

— Це ще не кінець.

Істота усміхнулася.

— Ні.

Її очі спалахнули.

— Це тільки початок кінця.

І в ту ж мить…

небо над ними знову тріснуло.

Ще одна печать почала руйнуватися.

Моргат тихо сказав:

— Вони падають одна за одною…

Данило стиснув зуби.

— Ми не встигнемо…

Мирослава дивилася в небо.

І вперше…

відчула справжній страх.

Але не відступила.

Бо тепер вона знала:

фінал уже близько.

І він буде… не таким, як вони очікують.